— Бабусю, завтра не зможемо приїхати на твій ювілей, вибач нас, — дзвонив увечері Антон, чоловік онучки Оленки.
— Антосю, що трапилось? — з тривогою запитала Надія Іванівна.
— Бабусю, Оленку щойно відвезли до пологового. Не дочекалась твого свята, вирішила подарунок прискорити, але поки ще не народила. Дзвоню з лікарні, — голос Антона звучав і хвилюваним, і радісним.
— Господи, Антосю, яка ж радість! А я вже налякалась — ніколи в такий час не дзвоните. Добре, дякую, що повідомив. Буду молитись, щоб у Оленки все гаразд було. Зателефонуй, як тільки народиться, хоч і опівночі — не засну вже.
— Гаразд, бабусю, обов’язково.
Не минуло й двох годин, як Антон знову подзвонив:
— Бабусю, ось тобі й подарунок на ювілей — онук Ярик! Оленка почувається добре. Тож святкуй без нас.
— Дякую, Антосю, і за Ярика, і за вітання. Передай Оленці, що я її міцно обіймаю — вона молодець.
Надії Іванівні виповнилось шістдесят п’ять. Гостей буде небагато: приїде друга донька з чоловіком та сином, ще подруги Марія й Ганна, з якими працювала багато років. Разом із молодості й дружать.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Михайла. Прожили щасливо, та доля розпорядилась інакше. Серце підвело, навіть на пенсію не встиг вийти. Виростили доньку Ірину, вивели в люди, тепер вона живе в місті з родиною.
Сама Надія з Михайлом мешкали у великому селищі біля заводу, де й працювали. Познайомились там же. Приїхав молодий інженер Михайло — високий, гарний хлопець. Помітив у їдальні Надію, жартівливу та гарну дівчину. Після обіду підійшов:
— Дівчино, давайте знайомитись. Мене звати Михайло, можна Міша, — посміхнувся вус— Дуже гарне ім’я, Надія, — сказав Михайло, і з того дня їхні серця назавжди сплелися в одну щасливу долю.
