Щоденник у моїх руках важкий. Вересень був теплим, сухим, з яскравим сонцем. Низьке осіннє сонце сліпило до болю, особливо ввечері. Тарас опустив сонцезахисний козирок. Він високий — козирок рятує, а от Олені…
Скільки разів пропонував залишити авто біля дому. Підвіз би сам, зустрів би після роботи. Та їхні графіки не збігалися.
— Мені приємно, що турбуєшся. Але я їжджу акуратно, сам знаєш. Без машини — ніяк, — говорила Оля, притуляючись до нього.
— Гаразд. Тільки пообіцяй носити сонцезахисні окуляри. Наступного тижня почнуться дощі. Хоча мокрий асфальт — теж не краще за сліпуче сонце.
— Який ти турботливий. Усе буде добре. Обіцяю, — піднесла вгору мізинчик.
Тарас припаркувався біля дому й звично глянув на вікна третього поверху. Сонце відбивалося у шибках — не розібрати, чи спущені жалюзі. Якщо ні — у квартирі спека, за день нагрілося наче в печі.
Машини Олі не було. Дивно — не подзвонила, не попередила. Він перевірив телефон. Жодних пропущених. Вона закінчувала роботу раніше за нього. До його повернення встигала приготувати вечерю.
Тарас сховав телефон, замкнув авто й увійшов у під’їзд.
***
Вони познайомилися півтора роки тому. Тарас їхав із роботи й побачив біля дороги машину з відчиненими дверима, а поряд — тендітну дівчину. Відразу зрозумів — прокололась. Зупинився, запропонував допомогу. Так і почалося.
Оля жила на орендованій квартирі. Маленька, горда, незалежна. Поряд із нею він почувався сильним. Хотів її захищати, а вона сердилася, вважаючи себе дорослою. Незабаром він запропонував переїхати. Навіщо дві оренди?
Його холостяцьку печеру Оля перетворила на затишний гніздечко: пледки, подушки, ламповий теплий світ. У повітрі пахло ваниллю та випічкою.
Одного разу вона принесла з вулиці брудного цуценя. Воно тремтіло під кущем біля під’їзду.
— Навіщо? Брудне, схоже, хворе, — бурчав Тарас. Він не любив тварин.
— Подивись, який він милий! Я вимию, відведу до лікаря. Я доглядатиму сама, — притиснула мокру клубочок до грудей.
— Краще залиши у клініці, — сухо відповів він.
Оля глянула так, що він зрозумів: якщо наполягатиме, вона піде разом із цуценям. А цього він не міг допустити. Тарас закохався. Ніколи так не любив жодної жінки.
Цуценя дістало гучне ім’я — Бурко. Воно підняло морду, насторожило вусі — і згодом виросло в гарного пса з рудою шерстю.
Тарас годував його, виводив на прогулянки, але Бурко слухав лише Олю. Ходив за нею, як тінь. Заздрість ковтнула гірко.
Так і жили втрьох.
***
Ще на сходах Тарас почув виття. Відчинивши двері, побачив, як Бурко промайнув повз нього до виходу.
— Не поспішай, друже, — проворчав Тарас.
Зазвичай пес чекав повідка, але сьогодні він був неспокійний. Вискочивши на вулицю, Бурко біг попереду, озираючись, ніби кликав за собою.
Тарас знав: пес не просто так поспішає. Так він біг лише до Олі.
Вони пробігли парк, подалися через двори. Тарас задихався. Попереду — тривожний гавкіт.
Вирвавшись на дорогу, він побачив Бурка біля узбіччя. Асфальт був усіяний уламками скла.
За парканом хлопець щось майстрував.
— Що тут сталося? — крикнув Тарас.
— Аварія. «Швидка» вже забрала потерпілих.
Тарас дістав телефон.
***
В лікарні лікар похитав головою:
— Ви хто?
— Чоловік.
— Не можу вас порадувати. Померла дорогою.
Серце зупинилось.
Його вели коридорами, потім — до моргу.
Тарас побачив її за обсипаним склом тілом.
Вийшов на вулицю, притулився до стіни й заридав.
— Чому вона?
— Шансів не було. Водія осліпило сонце, а ваша дружина виїхала з-за повороту…
Тарас не пам’ятав, як дістався додому.
Бурко не йшов. Він легВранці Тарас прокинувся від теплого дотику — новий Бурко лизав йому пальці, наче нагадуючи, що життя триває, навіть коли здається, що воно вже ніколи не буде таким, як раніше.
