На золоту річницю весілля чоловік зізнався, що ніколи мене не кохав…
Я сервірувала стіл, запалила свічки, поставила його улюбленого запеченого курча. Все мало бути, як у кіно — півстоліття разом, золота дата, половина життя, прожита пліч-о-пліч. П’ятдесят років шлюбу — це роки радостей, родинних свят, виховання дітей, відпусток, сварок і примирень. Я думала, ми пройшли через усе та залишилися міцними. Була певна, що кохаємо одне одного. Принаймні я — точно.
На вечір ми домовилися залишитися наодинці. Діти та онуки надіслали вітання, дзвінки, теплі повідомлення, але ми хотіли просто тиші. Я хотіла відчути, що ми не просто старіємо разом, а й досі — разом.
Олег сидів навпроти мене. Виглядав спокійним, але в очах його було щось дивне. Подумала, що він просто зворушений. П’ятдесят років — не жарт. Я підняла келих і з усмішкою промовила:
— Олежу, дякую тобі за ці роки. Не уявляю свого життя без тебе.
Він опустив погляд. І настала та тиша, що одразу давить на груди. Він не відповів. Мовчав. А потім підняв очі — і в них було те, чого я ніколи раніше не бачила: глибока журба, провини — більше, ніж болю.
— Наталко, мушу тобі дещо сказати. Те, що я носив у собі увесь цей час…
Серце моє завмерло. Мені стало страшно. У голові промайнули тисячі думок — хвороба? Щось серйозне?
— Я мав розповісти тобі раніше. Але не наважувався. Тепер усвідомлюю — мусив. Бо ти заслуговуєш на правду. Я… я ніколи тебе не кохав.
Мені здалося, що час зупинився. Повітря вилетіло з легенів, руки затремтіли, очі наповнилися слізьми. Я дивилася на нього і не розуміла. Чекала, що ось-ось він скаже: «Жартую». Але він не жартував.
— Що ти сказав?.. — прошепотіла я, вже відчуваючи, як сльоза котиться по щокі. — Як ти міг? П’ятдесят років… Ми прожили п’ятдесят років разом.
— Я поважав тебе. Ти добра, найніжніша жінка. Але одружився я з розрахунку. Тоді це здавалося правильним. Ми були молоді, усі так робили. Не хотів завдавати болю. Потім — народилися діти, почалася рутина, роки минали. Я просто… жив.
Він не дивився на мене. Не наважувався.
Слова, які я вважала основою нашого життя, обернулися ілюзією. Усі ранкові сніданки, довгі прогулянки, нічні розмови на кухні — тепер здавалися частиною чужої вистави. Адже ми разом ховали його матір, святкували народження онуків, їздили до Карпат. Невже все це — без кохання?
— Чому ти кажеш мені це зараз? — голос тремтів, але я змусила себе говорити. — Чому не десять, не двадцять років тому?
— Бо більше не можу. Мені важко брехати. А тобі — жити у брехні. Ти заслуговуєш знати. Хоч і пізно.
Я лягла того вечора до ліжка і довго дивилася в стелю. Він спав на дивані. А я вперше за п’ятдесят років відчувала, що не знаю, хто він. І що гірше — не знаю, хто я поруч із ним.
Наступні дні я уникала його. Всередині рвало від болю й образу. Він намагався поговорити, казав, що, попри все, я була йому сім’єю, що він залишився зі мною, бо не міг піти. Що був поряд, бо не уявляв, як жити без мене.
— Наталко, ти була мені найближчою, навіть без кохання. Я не міг тебе кинути, — тихо сказав він одного вечора.
Ці слова — як пластир на розкриту рану. Не лікують, але хоча б трохи пом’якшують біль. Я не знаю, як тепер із цим жити. Як знову сісти за один стіл. Як зустріти наступний день.
Але я знаю: ці п’ятдесят років — не лише його брехня. Це була і моя правда. Моє життя. Моє материнство. Моє кохання. Хай у відповідь було не кохання, а лише присутність. Хай була самотність всередині — але зовні я жила, любила, будувала, вірила.
Не впевнена, чи пробачу. Але точно не забуду. І, можливо, колись — прийму. Бо, як би це не звучало, моє життя — не його зізнання. Це мої роки. Моє серце. Моя історія.
