«До самого обрію разом»: як сміливий селянин здобув серце міської красуні
Тарас повернувся додому, у невеличке село біля Черкас, після тривалої служби. Теплий літній вечір обіймав рідні простори, і кожна стежка нагадувала про ностальгію. Саме в цю мить прибула Марічка — та сама, в яку Тарас був закоханий ще з юної пори. Вона завітала на вихідні, щоб відвідати родичів і, напевно, провести кілька незабутніх днів у тиші села.
Зустрілися вони біля старої різьбленої калітки. Обійми, довгі погляди й тихі слова кохання — усе це раптом наповнило їх серця теплом. На очах місцевих, які вже давно спостерігали за їхньою романтикою, у селі почали шепотіти: «Тарас і Марічка — от це пара!» Адже кожен бачив, як Тарас, стрункий і світловолосий, із замиранням дивився на чарівну Марічку, студентку з виразними карими очима й сяючою усмішкою.
Але наступного вечора, коли Марічка збиралася повертатися до міста, ситуація раптом змінилася. Біля воріт її хати зірвав машину чоловік, з якого лунали сигнали й звуки клаксона. З авто вийшов молодик, якого всі звали Андрій — його запальні слова й наполегливі прохання швидко переросли в бурю емоцій.
— Ти ж таки їдеш до міста, — намагався він заспокоїти, простягаючи руку, — от я й приїхав підвезти…
Марічка різко підвелася, стиснувши губи, й сказала голосно:
— Я ж просила тебе, Андрію, не приходити сюди! Я сама впораюся!
Голос їй тремтів від роздратування, а Андрій, не бажаючи відступати, продовжував вимагати уваги. Але дівчину вже охопило розчарування. Усе це бачили сусідка Галя й навіть Тарас, який стояв осторонь, немов занурений у тривожні думки. Він мовчки пішов на хвилину, щоб обдумати ситуацію, а потім повернувся, сівши на свій старенький мотоцикл, прикрашений потертою фарбою й слідами доріг.
Марічка, помітивши Тараса, миттєво перекинула сумку через плече, надягла шолом і сіла позаду. У цю мить міський гість із Черкас ляснув по керму й з легкою іронією промовив:
— Тепер зрозуміло, чому ти така вперта…
Тарас лиш міцніше обхопив Марічку за руку й акуратно завів мотоцикл, у його очах блищала рішучість. Разом вони вирушили по виткій сільській дорозі, вкритій пилом і золотим світанком. Супроводжуваний ревом мотора, кожен кілометр ставав для них символом спільного долання життєвих випробувань.
По дорозі вони проїжджали повз охайні городи й старі хати, й Тарас, із виглядом мрійника, тихо зізнався:
— Знаєш, Марічко, я мрію йти з тобою цією дорогою аж до самого обрію. Хай вона ніколи не закінчується… Я пройду її до кінця, аби лиш ти була поруч.
Марічка посміхнулася, її очі сяяли:
— Правда? Аж до краю світу?
— Саме так, — відповів він, ніжно стискаючи її руку. — Без тебе я не уявляю свого майбутнього, моя кохана.
Так тривала їхня історія кохання роками. Сільське життя не змінювалося: кожного ранку й вечора вони зустрічалися, ділячись мріями, надіями й маленькими радощами. Іноді Марічка їздила до міста на навчання, а Тарас лишався в селі, але відстань не затьмарювала їхніх почуттів — адже кожне повернення було сповнене тепла й очікування нових зустрічей.
Одного разу, повернувшись із міста після закінчення інституту, Марічка побачила, що Тарас став ще впевненішим, його погляд був сповнений рішучості й тихої ніжності. Вони знову сиділи в альтанці біля його хати, де проводили довгі вечори, розмовляючи про життя, плани й мрії. І кожна їхня розмова була пройнята щирістю й обіцянками.
Місцеві вже звикли бачити їх разом. Навіть сусідка Галя, завжди уважна й мудра, казала, що їхнє кохання — справжній приклад того, як навіть у сільській тиші може розквітнути почуття, здатне розігнати будь-яку самотність.
Ніч опустилася на село, і зорі, здавалося, стали свідками їхніх мрій. Того вечора Тарас тихо прошепотів:
— Марічко, я хочу, щоб ми завжди були разом. Нехай моя душа належить тобі до кінця, і я мрію про день, коли наш дім наповниться щастям.
Марічка тепло засміялася й, дивлячись йому в очі, відповіла:
— Тоді давай мріяти разом, вперед — аж до обрію. Я вірю, що наше кохання подолає все.
Так, під зоряним небом, вони злилися в одне, залишаючи позаду пил минулих сумнівів і зустрічаючи новий світанок, сповнений надіями. Їхнє життя тривало, наповнене тихими радощами й моментами, коли навіть найдовша дорога здавалася короткою, якщо йти її разом.
