**”До самого обрію разом”: як сміливий хлопець із села завоював серце міської красуні**
Дмитро повернувся додому, у невеличке село під Житомиром, після довгої служби в армії. Теплий літній вечір обіймав рідні простори, і в кожному куточку відчувався солодкий біль ностальгії. Саме в цю мить приїхала Олеся — та сама дівчина, в яку хлопець був закоханий ще з юних років. Вона прибула на вихідні, щоб провідати родичів і, без сумніву, провести кілька незабутніх днів у тиші сільської глушини.
Зустрілися біля старої різьбленої калітки. Обійми, довгі погляди, тихі слова — все це раптом наповнило їхні серця теплом. Селяни, які вже давно спостерігали за цією юнацькою історією, почали перешіптуватися: «Дмитро й Олеся — це справжня пара!» Адже кожен бачив, як стрункий білявий хлопець із завмерлим серцем дивився на чарівну Олесю, студентку з глибокими темними очима та променистою усмішкою.
Та наступного вечора, коли дівчина збиралася повертатися до міста, все змінилося. Біля її хати раптом зупинився автомобіль, з якого лунали різкі гудки та звуки аварійного клаксона. З машини вийшов молодий чоловік — його всі знали як Андрія. Його запальні слова швидко переросли в бурю емоцій.
— Ти ж таки їдеш до міста, — намагався він заспокоїти її, простягаючи руку, — от я й приїхав підвезти…
Олеся різко встала, стиснувши губи від невдоволення:
— Андрію, я ж просила тебе сюди не приїжджати! Я сама подбаю про себе!
Її голос тремтів від роздратування, але Андрій не збирався відступати. Все це бачили сусідка Ганна й навіть Дмитро, який стояв осторонь, ніби пригнічений несподіваною сценою. Він мовчки відійшов на хвилину, щоб осмислити почуте, а потім повернувся, сівши на свій старенький мотоцикл із потертою фарбою та слідами далеких доріг.
Побачивши Дмитра, Олеся миттєво перекинула сумку через плече, надягла шолом і сіла за його спину. Тоді молодий мешканець Житомира, прикуватий до міського життя, глузливо вдарив по керму:
— Тепер ясно, чому ти така вперта…
Дмитро лиш міцніше стиснув її руку та завів мотоцикл, у його очах горіла рішучість. Разом вони вирушили вузькою сільською дорогою, що вкривалася пилом і золотим промінням заходу. Гуркіт мотора супроводжував їх, і кожен кілометр ставав символом подолання перешкод.
Проїжджаючи повз чепурні городці та старі хати, Дмитро зізнався тихо, ніби сам собі:
— Знаєш, Олесю, я мрію пройти з тобою цією дорогою аж до самого обрію. Нехай вона ніколи не закінчується… Я готовий йти до кінця, аби лише ти була поруч.
Дівчина посміхнулася, очі її сяяли:
— Правда? Аж до край світу?
— Саме так, — відповів він, ніжно стискаючи її пальці. — Без тебе я не уявляю свого майбутнього, моя кохана.
Так і текла їхня історія кохання рік за роком. Сільське життя лишалося незмінним: щоранку й щоІ тоді, перед самим світанком, коли зорі почали бліднути, вони пообіцяли один одному йти цією дорогою разом, поки життя не досягне свого обрію.
