— Леся Миколаївно, я вам востаннє кажу! Або прибираєте своє старе зі сходової клітки, або я сама винесу на смітник! — гула Тетяна Василівна, розмахувала руками перед сусідчиними дверима. — Що це за безлад? Стара дитяча коляска, ящики зі старовинним лахміттям, а тепер ще й велосипед приволокли!
— Таню, та заспокойся! — відповіла Леся Миколаївна, визираючи з дверей. — Коляска для правнучки, вона ж на село збирається. А велосипед — Миколин, він же спортом займається!
— Який Микола? Твоєму онукові вже тридцять два! Коли він востаннє на ньому їздив?
— А тобі що до того? Ми нікого не чіпаємо!
— Як не чіпаєте? Я вчора об цей велосипед спіткнулася, ледь не впала! Нога й досить болить!
Леся Миколаївна зітхнула і зачинила двері. Вона знала — Тетяна так просто не відчепиться. Сусідка була з тих людей, що вважають за обов’язок стежити за порядком у всьому будинку, вказувати іншим, як жити, і взагалі лізти у чужі справи.
А почалося все півроку тому, коли Леся Миколаївна переїхала до доньки у місто. Квартира дісталась їй після смерті свекрухи — невелика, але затишна. Донька Наталка наполягала, щоб мати продала хату в селі і оселилася поряд.
— Мамо, ну що ти там сама сидиш? — умовляла вона. — І до магазину далеко, і до лікарні, а якщо щось трапиться? Тут і лікарі поруч, і я частіше навідуватимусь.
Леся Миколаївна довго сперечалась. Дім був її гніздечком, де вона прожила з чоловіком майже сорок років. Кожен куток нагадував про минуле. Але здоров’я почало підводити, і вона здалась.
Переїзд виявився клопітким. Скільки всього назбиралося за роки! Леся Миколаївна не могла змусити себе викинути те, що ще могло стати в пригоді. Дитяча коляска, у якій возила всіх онуків, книжкові полиці, які чоловік своїми руками змайстрував, старі фотографії в рамках.
— Мамо, ну куди ти це все везеш? — обурювалася Наталка. — У тебе ж квартирка маленька!
— Знайду де поставити, — уперто відповідала Леся Миколаївна. — Це ж спогади!
І справді, дещо довелося залишити на сходах. Тимчасово, звісно. Вона все збиралась розібрати — щось віддати, щось викинути, але руки не доходили.
Тетяна Василівна одразу почала висловлювати невдоволення. Спочатку натяками, потім прямо.
— Лесю Миколаївно, а довго у вас тут музей стоятиме? — питала вона, показуючи на коляску.
— Та я скоро приберу, — відповідала Леся Миколаївна, — просто часу не вистачає.
— Час у всіх однаковий, — сухо сказала Тетяна.
Леся Миколаївна не любила сварок. Вона завжди намагалася жити злагоджено, неІ тепер, стоячи біля яскравої клумби, яку вони разом посадили, Леся Миколаївна усміхнулася, розуміючи, що іноді найкращі сусідські стосунки починаються саме з таких маленьких конфліктів, які вчать нас бути терпимішими один до одного.
