**Перешкода на шляху до щастя**
Сьогодні я хочу розповісти про нашу з дружиною історію. Все почалося з того, що Оксана розлучилася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла чимало. Їх звали Олег та Оксана. Разом вони були майже два роки, навіть поселилися в одній хаті. Але чим довше тривав побут, тим ясніше Оксані ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до глибини душі: лінощі, безлад у хаті, постійні відмазки щодо роботи, безперервне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з важкої зміни в лікарні, Оксана твердо вирішила — годі. У хаті, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у пошарпаній футболці, ліниво гортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розлучаємося, — сказала вона без вагань.
— Ти з глузду з’їхала? Що знову не так?! — скрикнув він, підскакуючи з дивана.
— Все не так. Я більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?
— У батьків, де завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона про це пожалкує. Але Оксана не здалася. «Кожні зачинені двері — це шанс відкрити нові», — пригадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Оксани, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім, пора думати про сім’ю, — повчально сказала Наталя, її мати.
Оксана все розуміла сама. Вона працювала медсестрою у травматології. То був не санаторій — кожен день привозили людей у важкому стані. Від втоми вона інше не могла підняти рук, а вдома чекали… нові клопоти: вечеря, прибирання, нарікання Олега.
Після розставання вона жила простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
Через кілька місяців у її житті з’явився Богдан. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Оксану. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку він повернувся і дочекався її. Високий, русявий, з доброю усмішкою — він одразу сподобався Оксані.
З того часу їхні стосунки розвивалися блискавично. Він виявився турботливим, чесним, вмів слухати. Працював з батьком у бізнесі, займався вантажоперевезеннями. У нього був час і бажання бути поруч.
Через пару місяців Оксана розповіла батькам про Богдана. Наталя помітно знервувалася, обличчя витягнулося.
— Вітаю, заходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримати розмову, а матір мовчала. Богдан відчував незручність, Оксана — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Богдана — Ольга, та сама шкільна подруга Наталі, яка колись увела в неї хлопця. З того часу Наталя ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Оксану, все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не могла сховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталя.
Але Оксана обрала любов. Розповіла все Богдану. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні у минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Оксана. Ольга лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутах. Наталя так і не посміхнулася увесь вечір. Ольга, навпаки, щиро раділа.
З того часу минуло кілька місяців. Оксана і Богдан живуть окремо, навідують обидві родини. Але між батьками, як і раніше, тиша.
— Коли з’явиться онук, може, лід трісне, — із надією говорив Богдан.
А поки що вони щасливі удвох. І нещодавно дізналися: скоро в їхньому домі лунатиме дитячий сміх.
Якби хтось давніше сказав мені, що щастя можна знайти після стількох перешкод, я б не повірив. Але тепер я знаю — коли доля закриває одні двері, вона відкриває інші. Головне — не боятися йти далі.
