На схилі віку діти згадали, що мають маму, але я ніколи не пробачу, як вони зі мною вчинили
Коли мій чоловік пішов до молодшої жінки, діти стали на його бік бо він був поважною людиною, директором великого заводу у Дніпрі. Роки минали, і ні син Остап, ні дочка Галина навіть не телефонували. Я залишилась зовсім наодинці. Лише нещодавно колишній чоловік пішов із життя, і тоді зясувалось: усе своє майно він залишив молодій дружині.
Ось тоді мої діти згадали, що у них є мама. Тепер частіше навідуються до мене, але ж я знаю їхні справжні наміри Нещодавно Галина почала говорити обережними натяками: мовляв, треба подумати про заповіт. Вони навіть гадки не мають, який сюрприз я для них підготувала. Усе вони дізнаються вже після моєї смерті.
Кілька років потому світ для мене звузився до самотньої кухні з бабусиним самваром і фотографіями на стіні. Діти дивились на мене так, ніби я чужа мовляв, ми з різних світів.
Після розлучення вони остаточно відійшли до батька, бо ж з ним вигідно: і гроші є, і знайомства. Я лишилася кинутою дружиною, забутою матірю.
Я тільки через сусідів чула, як вони відпочивають з батьком і його молодою дружиною на морі в Одесі, вечеряють у ресторанах, планують відпочинок за кордоном. А я В повній тиші кутаю плед у своєму старому помешканні на Троєщині. Кожна така новина як голка мені в серце.
Якось я зважилась: треба жити для себе. Зібрала валізу й поїхала в Польщу на заробітки. Вперше за багато років вдихнула повітря свободи.
Заробивши за кілька років гривень стільки, скільки й не мріяла, повернулась у Київ. Відремонтувала квартиру, купила нову техніку, відклала трішки на старість.
За той час діти вже мали свої сімї. В Галі пишне весілля на березі Дніпра, в Остапа двійко синів і новий будинок у селі під Броварами. Але доля зробила свій крок: мій колишній, директор, раптово помер від інфаркту. Все нажите залишив молодій жінці.
Діти мої залишилися ні з чим. Їхня образа вмить обернулася на несподівану «любов» до мене.
Спочатку заходили з квітами, цукерками, апельсинами. Дивилися у вічі, цікавилися здоровям. Я усміхалась, але душею відчувала: кожен думає про своє.
Тепер мені вже 72. Я бадьора, не хворію, щиро тішусь життю без зайвого клопоту. Недавно Галина знову завела розмову про мій спадок: мовляв, час би й заповітом зайнятися. Через кілька днів завітала моя онука Сніжана та, що вийшла заміж минулого літа.
Бабусю, а хіба тобі тут одній не нудно? запитала вона, ледь приховуючи свою цікавість.
Ні, мені тут дуже добре, спокійно відповіла я.
Але квартира така простора, вона не здавалася. Може, ми з чоловіком переїдемо до тебе? Тобі веселіше, а нам не треба знімати житло за шалені гроші.
Я розуміла їхній розрахунок.
А хто сказав, що безкоштовно жити будете? по-доброму посміхнулася. Дам вам знижку на оренду, якщо вже так хочете.
Сніжана сторопіла. Вона чекала, що я одразу погоджуся, мовляв: беріть усе! Але ні у мене був свій план.
Ще кілька років тому я склала заповіт, у якому чесно написала, що квартиру після моєї смерті продадуть, а всі кошти поїдуть до благодійного фонду, що допомагає тяжкохворим дітям по всій Україні.
Дізнавшись про це, Галина влаштувала грандіозний скандал. Дзвонила, кричала, дорікала: “Ти обкрадаєш власних онуків! Думаєш про чужих дітей, а не про рідню!” Далі Остап почав обережно пропонувати забрати мене жити до себе.
Але їхня раптова «любов» мене вже не обдурить.
А ви пустили б таку онуку до себе в квартиру?
