На схилі літ діти раптом згадали, що в них є мама, але я ніколи не забуду, як вони зі мною обійшлися.
Коли чоловік пішов до молодої жінки, діти одразу стали на його бік бо він був людиною поважною, директором великого заводу у Львові. Багато років вони й не згадували про мене, а я лишилася геть одна. Лише недавно колишнього чоловіка не стало, і тільки тоді зясувалося, що все своє майно він залишив молодій дружині.
Тоді діти згадали про мене. Тепер приходять часто в гості, але я добре знаю справжню причину Донька почала натякати: мовляв, треба подумати про майбутнє про заповіт. Ніхто навіть не підозрює, який сюрприз я для них приготувала. Вони дізнаються про це вже після моєї смерті.
На схилі літ діти раптом згадали про маму, але я своєї самотності ніколи не пробачу.
Роки йшли я залишалась, ніби самотній камінь на березі. Діти дивилися на мене, ніби на чужу, наче ми розмовляли різними мовами.
Коли я розлучилася з чоловіком, це стало останнім цвяхом у наших стосунках. Вони стали на його бік бо ж він був авторитетом, працював директором заводу в самому центрі Львова.
З ним бути було вигідніше, це всі знали. А я? Я посивіла від сліз і розчарування, залишилася сама забута. Діти швидко забули про моє існування, і я тільки через знайомих дізнавалась, як вони разом з батьком і молодою мачухою подорожували до Одеси, відпочивали в ресторанах, будували плани.
А я жила в тихій львівській квартирі кожна звістка від них ранила, ніби гострий уламок. Врешті я зрозуміла: треба жити для себе. Влаштувалася на роботу доглядальницею до Польщі. Вперше за багато років відчула справжню свободу.
Коли повернулась додому, мала вже непогані заощадження у гривнях. Зробила ремонт, придбала новенькі меблі, сучасну техніку й відклала трохи грошей на старість.
А мої діти вже мали власні сімї. Чула, що в них усе добре: пишні весілля, гомінкі свята, онуки. Та незабаром дізналася колишній чоловік помер від інфаркту. Все майно й гроші залишив молодій дружині.
Мої Марічка і Остап залишилися ні з чим. Їхній смуток швидко змінився несподіваною турботою до мене.
Спочатку заходили з дрібними подарунками то торт принесли, то мандарини, то за здоровям поцікавляться. Я зустрічала їх привітно, але в душі бачила їхні приховані наміри.
Зараз мені вже 72 роки. Я ще при здоровї, з ясним розумом, задоволена своїм життям. Та ось нещодавно Марічка почала делікатно натякати: пора б подумати про майбутнє і заповіт. За тиждень завітала й онука Софійка, яка нещодавно вийшла заміж.
Бабусю, тобі не сумно самій? запитала вона щиро.
Ні, мені тут затишно, я все маю, відповідаю.
Софійка продовжила:
Але ж квартира велика, мабуть, важко все прибирати? Може, ми з чоловіком переїдемо до тебе? Тобі буде веселіше, а нам простіше не треба буде орендувати житло.
Я усміхнулась. Їхні розрахунки були очевидні.
А хто сказав, що не доведеться платити? спокійно відповіла я. Але для вас роблю знижку.
Онука розгубилася, бо чекала, що я радо віддам їй ключі від квартири. Та в мене був інший задум.
Ще кілька років тому я оформила заповіт: після моєї смерті квартиру продадуть, а гроші підуть у фонд допомоги важкохворим дітям.
Коли донька почула про це, обурилась. Телефонувала, кричала, дорікала в несправедливості й безсердечності до онуків. Син приходив, лагідно натякав, що міг би забрати мене до себе. Але їхня раптова “любов” більше не зворушувала мене.
Можливо, у житті головне вміти цінувати людей не за користь, а за справжню любов і турботу. Справжня сімя не там, де поділили майно, а там, де серце відкрите щиро, без умов.
