**Щоденник**
Завжди була самостійною та слухняною. Батьки працювали цілими днями, а я приходила зі школи, розігрівала борщ, їла й робила уроки. А то й вареники могла зварити сама. І так із першого класу.
Коли навчалася в одинадцятому, до нашої школи на переддипломну практику прийшли кілька студентів. Урок історії ве́в високий, серйозний Дмитро Янович, у окулярах і сірому костюмі. Хлопці прозвали його «ботаном», сміялися з нього та намагалися зірвати заняття. Але до кінця вже слухали, роззявивши роти. Він розповідав історію так, як ніхто до нього. Задавав питання, змушував думати, висловлювати свою думку, пропонувати інші варіанти розвитку подій.
У хлопців горіли очі. Їм уперше дали можливість говорити, змінювати хід історії, хоч і теоретично. Дмитро Янович охолоджував їхні гарячі голови, коли вони занадто захоплювалися перебудовою світу. Заняття з історії вони чекали з нетерпінням.
Під час уроків я не відривала від нього закоханого погляду. Почала читати книги, щоб теж брати участь у дискусіях. Одного разу набралася сміливості й висловила свою думку. Дмитро Янович похвалив мене, сказав, що якби реформа пішла моїм шляхом, ми б жили в іншому суспільстві. Але пояснив, що тоді зробити інакше було майже неможливо.
— На жаль, історію не перепишеш, можна лише переписати підручник, зробивши акцент на потрібних подіях, — промовив він.
Потім його практика закінчилася, і я одразу втратила інтерес до історії. Одного разу йшла зі школи й побачила, як назустріч спішить Дмитро Янович.
— Привіт, Соломіє, — привітався він.
Він пам’ятав моє ім’я! Серце підскочило від радості.
— Ви до школи? А вже всі заняття закінчилися, — зніяковіло сказала я.
— Ні, я хотів побачити тебе.
Я розплющила очі й почервоніла.
— Ти додому? Проведу.
Ми йшли поруч, і він розпитував про школу, друзів, куди збираюся вступати.
— Не на історичний? Як на мене, ти захопилася історією. В мене, до речі, є цікаві книжки — можеш почитати.
Я завмерла від щастя. Він запрошує мене до себе? Не до Оленки Захарчук, найкрасивішої в класі, а до мене, Соломії Шевченко, «Коника», як ласкаво кликав мене тато. Боялася підняти на нього очі.
— Дякую, але я вступатиму на економічний… — пробурчала я. — А книги б із задоволенням почитала.
— Гаразд. Наступного разу принесу тобі кілька, сам виберу. Якщо не проти.
«Наступного разу? Невже ми побачимося знову?» Серце шалено калатало.
— А він буде, той наступний раз? — почула свій голос і відчула, як обличчя спалахує.
— Звісно. Якщо хочеш.
Його посмішка зробила обличчя молодим і добрим. Я раптом зрозуміла, що він ненабагато старший.
— І клич мене просто Дмитро. Ми ж не в школі. Ми прийшли? Це твій дім?
Я кивнула, не могла говорити від надлишку почуттів. Він попрощався й збирався йти.
— Дмитре, а коли ви прийдете знову? — наважилась запитати.
Він дістав телефон.
— Давай свій номер, подзвоню тобі.
Але він не подзвонив, а надіслав повідомлення через кілька днів. Ми зустрічалися ще кілька разів, а потім почалися іспити — у мене в школі, у нього в інституті. Побачилися після мого випускного. Весь цей час я триІ коли Антон обійняв мене перед дверима нашого нового будинку, я зрозуміла, що нарешті змогла знайти щастя не в досконалості, а в простій, щирій любові.
