Кілька днів перед моїм днем народження я рилась у шафі нагорі. Максим благав мене дати йому ковдру для шкільного пікніка, і, звісно ж, я не могла відмовити.
«Будь ласка, мамо, — благав він. — Я вже обіцяв друзям, що принесу ковдру та газовану воду. І сказав, що ти спекеш ті шоколадні карамельні кекси».
Тому, як добра мати, я почала копатися у давньому непотребі. Старі валізи, заплутані дроти, наполовину зламані вентилятори з минулих літ. І раптом, у самому куті, я побачила його.
Чорну коробку. Охайну. Квадратну. Сховану, ніби таємницю.
Я не підглядала, клянусь. Але цікавість взяла гору. Я дістала її, сіла на килим, склавши ноги хрестиком, і повільно підняла кришку.
Подих перехопило.
Всередині лежала оксамитова спідниця — глибокого фіолету, ніжна, як шепіт, з витонченим ручним вишивом по подолу. Елегантна. Прекрасна.
І знайома.
Я показувала її Олегу, моєму чоловікові, кілька місяців тому, коли ми гуляли центром. Ми пройшли повз бутик, і я вказала на неї у вітрині. «Занадто розкішно», — сказала я, але в глибині душі сподівалась, що він запам’ятає.
«Ти час від часу заслуговуєш на щось особливе», — сміявся він.
Тому, коли я побачила її, акуратно складеною в папері, сховану в тій коробці, я одразу зрозуміла. Це, мабуть, мій подарунок. Тихенька радість пройняла мене.
Може, у нас ще все добре.
Не бажаючи псувати сюрприз, я закрила коробку, повернула її на місце і дала Максимові стару ковдру. Навіть купила блузку, щоб підійшла до спідниці, і сховала її у шухляду, чекаючи на знаковий момент.
Настав мій день народження. Родина зібралась. Олег подарував мені пакунок із книжками — гарні, обережно підібрані романи, але про спідницю… жодного слова.
Я чекала. Може, він приберег її для особливої вечері чи тихої миті наодинці.
Але та мить ніколи не настала.
Через кілька днів я знову прокралась до шафи — коробки не було. Нічого.
Я мовчала. Не хотіла бути тією дружиною, яка сумнівається.
Надія — це те, що тримає нас на плаву, навіть коли ми знаємо правду.
Минуло три місяці. Жодного сліду спідниці. Жодного слова.
Потім, одного дня, коли я готувала лимонні коржі для замовлення на весілля, Максим увійшов у кухню. Очі його були тривожні, плечі напружені.
«Мамо… — прошепотів він. — Я маю тобі щось розповісти. Про спідницю».
Я поклала шпатель.
«Я знаю, що тато купив її. Коли ми були в торговому центрі за кросівками, він сказав мені зачекати. Щось потрібно було забрати».
У шлунку похололо.
«А потім одного дня я прогуляв пару уроків, — продовжив він. — Прийшов додому раніше, щоб взяти скейт… але почув голоси нагорі. Думав, це ви з татом».
Він ковтнув.
«Але тебе в цей час ніколи немає вдома. Я сховався під ліжком».
Серце розривалося від болю за нього.
«Вона сміялась, мамо. Це була не ти. Я бачив її ноги… вона була в тій спідниці».
Я застигла, кімната попливла перед очима.
Потім обняла його.
Ні одна дитина не повинна носити в собі таку таємницю.
Через кілька днів ми влаштували свято для Олега. Я готувала, прибирала, посміхалась.
На мені було синя сукня і червона помада. Туфлі, від яких через годину зазвичай боліли ноги. Я грала роль — гостинна дружина, привітна господиня.
А всередині я розвалювалась.
Гості веселились, лунала музика, доки Максим не підійшов до мене, торкнувшись рукава.
«Мамо, — прошепотів він. — Це вона. На ній та спідниця».
Я пішла за його поглядом.
Марійка.
Помічниця Олега. Стояла біля столу з вином, сяюча у тій самій фіолетовій спідниці.
Я взяла тацю з закусками і підійшла до неї з посмішкою.
«Марійко, яка ж ти чарівна у цій спідниці! Де знайшла таку?»
Вона здивовано к”Ти ж знаєш, Олеже, – я глянула йому прямо у вічі, – іноді подарунки повертаються, але вже не до тебе.”
