«На́! Бери́! Да́рма я тобі́ пові́рила!» крича́ла незнайо́мка.
Я виховую доне́чку, яку́ народи́ла коха́нка мого́ чоловіка. Так, ви все пра́вильно зрозумі́ли. Хтось поду́має, що я божеві́льна й мені́ тре́ба лікува́тися. Але послуха́йте мою́ історію до кінця́.
Тоді був 2005 рік. У нас із Дмитро́м була́ роди́на й вла́сна спра́ва. Чоловік мав кі́лька крамни́ць із їже́ю, това́р вози́ли з Польщі, Іта́лії та Німе́ччини. Його робота дозволя́ла мені́ не працюва́ти й займа́тися господа́рством. До того ж, у нас тоді́ був син Я́рема, пяти́річний хло́пчик. Я всю́ себе́ віддала́ вихова́нню сина́ та ха́ті. Дмитра́ за́вжди чека́в до́ма насто́йний борщ, вареники́ та голубці́. І, звича́йно, ідеа́льна чистота́.
Та все розва́лилося того́ зра́дного ве́чора. Ми поверта́лися додо́му з гости́ни, син уже спав у маши́ні. Коли підїжджа́ли до дому́, я помі́тила, що Дмитро́ поча́в хвилюва́тися. Біля ворі́т стоя́ла молода́ дівчи́на, а в рука́х у неї була́ роже́ва ковдра́. Щойно ми ви́йшли з авто́, вона́ підбігла́ до нього:
На́! Бери́! Да́рма я тобі́ пові́рила й не зроби́ла або́рт!
Я втупи́лася на не́ї, наче прикова́на. Дмитро́ теж не розумі́в, що відбува́ється.
Я не хочу́ її ні ба́чити, ні чу́ти! Наві́ть не смій дзвони́ти й щось ро́зказувати доне́чці!
Я стоя́ла на моро́зі, у снігову́ завірю́ху. Сусі́ди вже визира́ли з віко́н, притя́гнуті кри́ком. А Дмитро́ мовча́в, трима́ючи в рука́х ту ковдру́.
Ході́мо, не сто́їмо на холо́ді Усе́ розповім удома́.
Ви́явилося, що та дівчи́на коли́шня працівни́ця, яка́ звільни́лася рік тому́. І ви вже здогада́лися, чому́.
І що ми ро́битимемо з не́ю? ти́хо запита́в Дмитро́, коли́ обере́жно покла́в доне́чку у лі́жечко.
Як що? Вихо́вувати. Адже це твоя́ дити́на.
Домови́лася з лікаря́ми за «вдя́чність» вони́ внесли́ фальши́вий запис про мою́ дру́гу вагі́тність. Дівчинку назва́ли Соломі́єю. Нена́висті до не́ї я не відчува́ла. Я зрозумі́ла дити́на ні в чому́ не винува́та. За що́ ненави́діти мале́сеньку дити́ну?
Ду́же довго я не могла́ проба́чити Дмитро́ві зра́ду. Ходи́ли до психо́лога, навіть ду́мали розлуча́тися. Але час найкра́щий лі́кар. Я ба́чила, як чоловік ка́явся, як намага́вся поверну́ти мою́ дові́ру. Не проба́чила його́ за день на це пішли́ роки́.
Наш син Я́рема полюби́в Соломі́ю щи́ро. Грався з не́ю, гулько́ю виво́див на про́гулки, хва́лився друзя́м, яка́ в нього гарна́ сестри́чка. І ніко́му не дозволя́в обража́ти її.
Мину́ло 18 ро́ків. Соломі́я ви́росла така́ ж, як Дмитро́. На́віть ніс криви́ть так само́, коли́ хо́че чхну́ти. Я назива́ла ї́ї рі́дною. Хоча́ сусі́ди досі́ ше́потіться за спи́ною, коли́ ми з не́ю прохо́димо.
Ти́ждень тому́ в доне́чки було́ свя́то 18-річчя. Святкува́ли спершу́ в роди́ні, а поті́м вона́ пішла́ з дру́зями в кафе́. Прийшли́ све́кор зі свекру́хою, мої́ батьки́, хрещені́. І рапто́м зяви́лася ще́ одна́ гостя́ Соломі́їна ма́ти.
Ти що́ тут роби́ш? прошипі́в Дмитро́ та ви́вів її за бра́му.
Як що? Я до своє́ї доне́чки приї́хала. Де Е́веліна?
Її́ звуть не Е́веліна, а Соломі́я. Що́ тобі́ тре́ба?
Боже́, хіба́ не зна́йшли кра́щого і́мені? Привезла́ подару́нки косме́тику, телефо́н. Де вона́?
У не́ї є батьки́. А ти́ пу́сте мі́сце. Де ти була́ ці́лих 18 ро́ків?
Тобі́ я́ке ді́ло? Я на вас у суд пода́м!
Іди́ геть і бі́льше сюди́ не зявля́йся. Іна́кше ви́кличу полі́цію.
Дмитро́ прогна́в її. А я тоді́ зрозумі́ла: на́шу роди́ну ніхто́ не зруйну́є. Ми за́вжди захисти́мо одне́ о́дного й не дамо́ розлучи́ти нас. Дмитро́ чудо́вий ба́тько, і я щасли́ва, що наші ді́ти ма́ють тако́го та́та.
А ви́ змогли́ б прийня́ти чуже́ дитя́, як це́ зроби́ла я?
