Ти знаєш, досі пом’ятаю аромат свіжих троянд на тому весіллі. Білосніжну скатертину, брязкіт кришталевих келихів, гомін сміху — ніщо не могло заглушити те почуття нікчемності, що мене огорнуло.
Мене звати Оксана Петренко. Я не з багатої родини. У коледжі працювала на двох роботах, часто голодувала, щоб сплатити оренду. Мати була прибиральницею, батько – слюсарем. Любові нам вистачало, але іноді бракувало стабільності.
Потім я зустріла Марка Задорожного.
Він був добрим, розумним і неймовірно скромним для когось із його статком. Пресі називали його «мільярдер із рюкзаком», бо він волів кеди від італійських лоферів. Ми зустрілися в найнесподіванішому місці – книгарні в тихому куточку Львова. Я там підробляла, здобуваючи магістратуру з педагогіки. Він зайшов по книжку з архітектури, а ми дві години розмовляли про класику.
Це не казка. Були між нами прірви. Я не знала, хто такий сомельє, а він не знав, що значить жити від зарплати до зарплати. Але ми знаходили спільну мову завдяки коханню, терпінню та жартам.
Коли він зробив пропозицію, його батьки поводилися ввічливо, але по їхніх очах я читала: я не із тих, кого вони собі уявляли. Для них я була жебрачкою, що «зачарувала» їхнього сина. Його мати, Ольга, посміхалася мені під час обідів, але запропонувала носити «щось скромніше» на сімейних заходах, ніби я щось мала доводити. Його сестра, Соломія, взагалі була гірша. Вона уявляла, ніби мене не існує.
Та я запевняла себе: вони звикнуть. Що кохання подолає прірву.
Потім було весілля Соломії.
Вона виходила за інвестиційного банкіра – чоловіка, що відпочивав на Балі та мав яхту «Амброзія». Серед гостей була вся еліта західного регіону. Ми з Марком щойно повернулися з волонтерської поїздки та завітали прямо на маєток, де гуляли весілля.
Проблеми почалися одразу.
«Оксано, допоможеш із розстановкою гостей?» – солодко промовила Соломія, вручаючи мені планшет ще до того, як я встигла розпакувати валізу.
Я здивовано кліпнула: «Звісно. Але ж це завдання організатора?»
«Ой, вона дуже завантажена. А ти ж так добре справляєшся. Хвилинка й усього!»
Та ця «хвилинка» затягнулася на години.
Я складала серветки, носили коробки, навіть складала схему посадки, бо Соломія запевняла, що я «вмію знаходити нейтральні рішення». Інші подружки нареченої дивилися на мене, немов на прислугу. Ніхто й не подумав запропонувати мені води, їжі чи просто перерви.
На репетиційну вечерю мати Соломії посадила мене за три столи від Марка – поруч із хлопцями, які паркували авто.
Я намагалася жартувати. Не хотілося влаштовувати скандал.
Наступного ранку, вдягаючи блідо-рожеве плаття (скромне, звісно), я казала собі: «Це лише один день. Поступася їй. Ти виходиш за коханого – ось що справді важливо».
Та потім стався той самий крапелька.
На бенкеті я йшла до головного столу, щоб сісти поруч із Марком, коли Соломія мене перехопила.
«Кохана, – ніжно взяла мене за руку, – фотографам важлива симетрія. Стіл уже зайнятий. Ти не могла б допомогти офіціантам донести десерти?»
Я витріщилася: «Хочеш, щоб я розносила торт?»
Вона сяяла: «Лише для кількох кадрів! Потім сядеш до нас, обіцяю».
Саме тоді помітила Марка в кутку зали. Його затримав якийсь сімейний друг. Він не чув. Не бачив.
Та я застигла місці. Груди розпирало від жару, сором накрив мене мов холодний дощ. На мить я мало не погодилася звичка ж – друга натура. Та тут мене штовхнули, і в мене на сукню вилили шампанське. Соломія навіть не моргнула.
Вона просто подала мені серветку.
І в цей момент позаду неї з’явився Марко.
«Що відбувається?» – спитав він спокій
Він рішуче відвів серветку, обійняв мої плечі й мовив: “Твоє місце лише поруч із мною, люба.”
