Досі пам’ятаю аромат весільних троянд. Білосніжні скатертини, дзенькіт кришталевих келихів, гомін гостей – ніщо не затьмарювало того, як принижено почувалася вона.
Невістку звати Олена Білинська. З багатства не походила. Заробляла двома роботами під час навчання у Львові, часом місяцями живучи на макаронах. Мати – прибиральниця, батько – слюсар. Любові вистачало, а от стабільності – ніколи.
Допоки не зустріла мене.
Ми – Дмитро Бойко – вважалися “мільярдером у звичайних кросівках”. Познайомилися в старому книгарстві на Галицькому ринку. Вона працювала там, вивчаючи педагогіку, я шукав альбом з карпатською архітектурою. Розмовляли про Франка та Коцюбинського три години.
Не байка. Я не тямив у підрахунку копійок до зарплати, вона не розуміла цін на кримські марочні вина. Та ми знайшли спільну мову через любов, терпіння й гумор.
Після
Зараз, коли ми вже маємо власний садок з дитячим осередком на Київщині та трьома врятованими собаками, ми знаємо – найбагатшим людиною є той, хто розкриває серце для щирості та поваги, а не для грошей чи титук.
Через роки ми вже не пам’ятали холодних поглядів на тім весіллі, бо наш власний світ, збудований на довірі та чесності, ніколи не знав потреби у розкошах чи приниженнях.
