– Жінко, заберіть свій рушник із шезлонга, якщо збираєтесь іти, бо в нас займати місця зранку не заведено, – повна дама в квітчастому парео заступила Наталії дорогу до виходу з пляжу.
– Люди приходять, лягти ніде, а в вас три години лише одні шльопанці лежать.
Наталія мовчки висмикнула з-під матраца вицвілу тканину й скрутила в тугий рулон. Крізь пальці сипався дрібний пісок, мов розсипаний час, залишаючи на шкірі сірі пилові розводи. Набережна невеличкого курортного селища, затиснутого між скелями й водою, кипіла полуденною метушнею.
Гучномовець на рятувальній вишці хрипів, зазиваючи на вечірню морську прогулянку, а біля питного фонтанчика вишикувалася черга з крикливих дітей і втомлених матерів. Повітря тремтіло від спеки, мов марево, у якому зникали обриси людей.
Наталія йшла до гостьового будинку по вузькій асфальтованій доріжці, повз безконечні намети з надувними колами й мушлями. У кишені шортів задзвонив телефон – хазяйка житла, Любов Петрівна, нагадувала, що треба забрати з прання чисту постільну білизну.
Ця відпустка, куплена за зекономлені за півтора року гривні, мала стати часом тиші, але поки що приносила лише метушню й утому від чужих людей.
Купила путівку до моря, а зустріла старий сором.
Біля воріт пансіонату, під розлогою старою акацією, стояв чоловік у світлих лляних штанях і вільній сорочці. Він курив, струшуючи попіл у кущі гортензії, і роздивлявся перехожих. Волосся на скронях покрила сивина, на лобі прорізалися глибокі зморшки, але ці правильні риси, манеру тримати підборіддя й звичку крутити срібний перстень – Наталія впізнала одразу. Вісімнадцять років тому ця людина залишила на кухонному столику записку на звороті квитанції за світло й просто зникла з міста за дві доби до їхнього весілля.
У маленькій кімнаті на другому поверсі, яку Наталія знімала на два тижні, пахло сухими травами й дешевими пластиковими меблями. Старий вентилятор на низькій тумбочці гудів, ганяючи по приміщенню гаряче повітря, яке здавалося осяжним, мов драглі. Речі лежали на місцях: складений сарафан на спинці стільця, ряд кремів на дзеркалі, розкритий детектив на ліжку. Ця передбачуваність побуту завжди давала відчуття контролю над життям, яке колись довелося збирати заново, ніби розбиту супницю.
Увечері, коли спека поступилася прохолодному морському бризу, в загальні дерев’яні двері веранди неголосно постукали. Наталія, що наливала воду в склянку, завмерла. Опустила руку на стіл – і стіл здався їй чужим, ніби прийшов із іншого сну.
– Наталю, це я, відчиняй, – пролунав з-за дверей знайомий баритон, що став трохи хрипкішим і нижчим. – Я в хазяйки дізнався, в якому номері ти живеш. Презент їй невеличкий зробив, вона й підказала.
Вона підійшла, відсунула хисткий засув. Вадим стояв на порозі, тримаючи в руках плетений кошик із стиглою полуницею й пляшкою вина. Сусідка з суміжної кімнати, молода фарбована блондинка, виходила курити на загальну терасу й сповільнила крок, обводячи гостя поглядом, мов кішка, що винюхує здобич.
– Ну, здравствуй, – Вадим переступив поріг, поставив кошик на край столу й опустився на пластиковий стілець, який жалібно скрипнув. – Скільки років минуло. А ти майже не змінилася, тільки погляд став суворим, не підступишся.
– Навіщо ти прийшов? – вона відступила до вікна, притиснувшись спиною до підвіконня. Погляд ковзнув по його обличчю, відзначаючи дрібні прикмети віку: легку повноту, що з’явилася в плечах, залисину на маківці, мішки під очима, які, здавалося, тремтіли, мов два болота.
– Поговорити треба, Наталю. Скільки часу минуло, дурні були, горді, – він подався вперед, поклавши долоні на коліна. – Я всі ці роки пам’ятав. Шукав тебе, чесне слово. Та тільки спільні знайомі казали, що ти виїхала на Харківщину, а ти тут, на півдні відпочиваєш. Я сам у санаторії через три будинки влаштувався, випадково тебе на пляжі в натовпі помітив.
– Шукав? – вона усміхнулася, обличчя залишалося спокійним, ніби маска. – Вісімнадцять років шукав, Вадиме? У сусідній області? Чи за три години їзди автобусом?
– Проблеми тоді були, розумієш? – він зітхнув, розводячи руками, і на мить здалося, що руки його стали прозорими, мов скло. – Бізнес тільки починався, борги, справи з серйозними людьми. Мене притисли сильно, Наталю. Хотіли фірму забрати, погрожували. Куди було мені тебе за собою тягти? Я ради тебе пішов, щоб не підставляти під удар. Молодий був, дурний, думав, так краще буде. Врятувати тебе хотів від цього кошмару.
З відчиненого вікна долинув гучний дитячий плач – на майданчику хтось упав із самоката. На кухні першого поверху заторохтіли каструлями, почувся стук ножа об обробну дошку – хазяйка готувала вечерю. Звичайне метушливе життя курортного будинку текло своєю чергою, перетворюючи слова чоловіка на порожній шум, що розчинявся в повітрі, мов дим.
Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі фіранки, малюючи на лінолеумі довгі жовті смуги, схожі на пазурі невідомого звіра. Наталія сиділа на спільній кухні, чекаючи, поки закипить емальований чайник. Сусідки по поверху, дві літні жінки з Дніпра, шепотілися біля раковини, відмиваючи пластиковий контейнер.
– Чуєш, Наталю, а кавалер твій учора в Любки розпитував, надовго ти приїхала, та чи одна, – та, що молодша, з яскравим педикюром, повернулася до неї. – Серйозний чоловік, видно одразу. Машина біля воріт стоїть – дорога, чорна, мов ніч. Весь із себе ввічливий, Любці коробку цукерок приніс. Ти дивись, не проґав удачу, в нашому віці такі чоловіки на дорозі не валяються.
– Не валяються, – тихо повторила Наталія, дивлячись на киплячу воду, яка здавалася їй рідким дзеркалом, де пливла тінь минулого.
Вадим перехопив її ближче до полудня біля пірсу, коли пішов дрібний дощ, що миттю розігнав людей під навіси й кафе. Він виріс поруч, тримаючи над нею великого чорного парасоля, і взяв за лікоть. Від нього пахло тютюном і одеколоном – запахом, який здавався чужим, ніби з іншої реальності.
– Поїхали сьогодні повечеряємо в нормальному місці, Наталю? Тут за п’ять кілометрів є ресторан чудовий, просто на скелі. Посидимо, згадаємо молодість. Я зараз людина вільна, із дружиною три роки як розійшовся, дітей нема. Все є: фірма у Львові, будинок за містом, квартира велика. От тільки душі в усьому цьому нема. Тебе мені не вистачає, тієї нашої щирості.
Наталія зупинилася, вивільняючи руку. Розвернулася до нього. Вона уважно дивилася в його очі, намагаючись відшукати там хоча б тінь того дев’ятнадцятирічного хлопця, якого колись кохала, заради якого була готова покинути навчання й поїхати. Але перед нею стояв чужий, надто самовпевнений сорокарічний чоловік, який намагався купити її прихильність за вечерю в ресторанах.
– У мене інші плани на вечір, Вадиме.
– Та кинь ти, які тут можуть бути плани в цій глушині? – він скривився, махнувши рукою в бік сірих п’ятиповерхівок селища, що здавалися декораціями до сну. – Скільки ти за цю путівку віддала? Копійки. Я тобі за один день дам більше, тільки переїжджай до мене в санаторій, там люкс вільний є. Не твій це рівень – у приватному секторі штовхатися, на спільній кухні каструлями гриміти. Ти в мене як королева житимеш. Ну що ти мовчиш? Невже зовсім нічого не лишилося від колишньої?
Повз них пройшла місцева торговка рибою, несучи важку сумку-холодильник. Вона кинула на Наталію швидкий погляд, у якому читалося обивательське цікавість: ото диво, від такого чоловіка носа крутить.
З дороги долинув різкий гальмівний скрип – водій автобуса ледь не зачепив собаку. На мить запала тиша, порушувана лише краплями дощу, що стукали по натягнутій тканині парасолі, мов чиїсь нетерплячі пальці.
– Знаєш, Вадиме, – Наталія зробила крок назад, виходячи під дрібні краплі. – Моя мама після твоєї втечі два місяці в лікарні лежала. Із тиском. А в мене плаття весільне в шафі три роки висіло, я його навіть викинути не могла, дивитися на нього гидко було. Думала, нещастя з тобою сталося, шукала через знайомих. А ти мене рятував. Від боргів. У тихій Полтаві, де тебе кожна собака знала.
– Ну навіщо ти старе ворушиш? – Вадим відвів погляд, крутячи на пальці перстень. – Хто з нас у дев’ятнадцять років дурощів не робив? Були справи, я крутився як міг, вижити хотів. Зате зараз можу все виправити. Будь-яке твоє бажання виконаю, розумієш? Хочеш – прямо завтра в місто поїдемо, в ювелірний зайдемо?
Дощ надвечір посилився, перетворюючись на зливу з грозою. Вода хльостала по шибках, мов чиїсь мокрі долоні, заливаючи вузьке подвір’я й перетворюючи глинисті стежки на потоки грязюки, що пахли землею й часом. Відпочивальники сиділи по номерах, з вікон долинали звуки працюючих телевізорів і стуку доміно.
Наталія сиділа на ліжку, підібгавши ноги. Усередині було спокійно, ніби стара рана нарешті затяглася. Не було ні злості, ні бажання висловити образи, ні старого болю, який заважав заводити нові стосунки. Лишилося тільки легке здивування від того, як сильно ця людина запізнилася зі своїми обіцянками гарного життя.
Ближче до десятої вечора телефон задзвонив знову. На екрані висвітився незнайомий номер, але Наталія знала, хто це.
– Ти подумай добре, Наталю, – Вадим говорив голосно, перекрикуючи шум дощу, який здавався голосом усього світу. – Я тут до кінця тижня буду. Номер триста два, головний корпус. Приходь, посидимо без цієї всієї дорожньої грязюки. Досить характер показувати, ми ж рідні люди. Скільки років втратили через дурощі, навіщо зараз час тратити на образи?
– На добраніч, Вадиме, – промовила вона рівним голосом і натисла червону кнопку відбою.
Вона встала, підійшла до вікна й щільно засмикнула штори, відтинаючи кімнату від бурхливої зовнішньої негоди. Життя давно йшло по іншій колії, і в цій новій колії для Вадима просто не було вільного місця.
У п’ятницю погода знову повернула на лад. Небо очистилося, ставши блакитним, сонце пекло з самого ранку, змушуючи асфальт випускати важкий запах, що плив у повітрі, мов привид. Набережна знову заповнилася людьми в яскравих шортах і з надувними матрасами.
Вадим більше не з’являвся біля воріт пансіонату. Любов Петрівна вранці мимохідь зауважила, що бачила, як чорна машина їхала в бік траси – мабуть, виписався гість раніше терміну.
– Так і поїхав твій комерсант, Наталко, – хазяйка будинку витрушувала на мотузці килимок із прихожої. – А ти дурна, дівко, даруй стару. Такий чоловік видний, при грошах. Могла б зараз у Львові жити, а не в своїй конторі за копійки сидіти. І чого тобі не вистачало? Ну втік хлопець у молодості, злякався відповідальності. Зараз он як вину хотів загладити.
Наталія нічого не відповіла, лише усміхнулася. Вона взяла рушник, сумку з книгою й пішла в бік моря, стараючись триматися тінистої сторони вулиці, де дерева кидали довгі, мов сни, тіні.
Увечері, коли сонце почало сідати за обрій, фарбуючи воду в рожевий колір, вона сиділа на краю пірсу, подалі від гамірних кафе й дитячих майданчиків. Пахло солоною водою, йодом і водоростями, викинутими на берег після шторму, які лежали, мов викинуті сни. Наталія дістала з пакета куплений на ринку інжир, акуратно розломила плід навпіл.
Унизу, біля самої води, літній чоловік у вилинялій панамі терпляче насаджував на гачок черв’яка, а його внук років семи стежив за поплавцем, що гойдався на хвилях, мов маленький світ. Звичайне просте життя текло своєю чергою.
Наталія зробила ковток охололої мінералки й подивилася на загасаючий захід. Попереду лишався ще цілий тиждень відпустки.
