– Жінко, заберіть свій рушник із шезлонга, якщо вже йдете, у нас займати місця зранку не дозволено, – повна дама в квітчастому парео перегородила Ярині дорогу до виходу з пляжу.
– Люди приходять, лягти ніде, а у вас три години лежать одні капці.
Ярина мовчки висмикнула з-під матраца вицвілу тканину й скрутила в тугий рулон. Крізь пальці просипався дрібний пісок, залишаючи на шкірі сірі порошкові смуги. Набережна невеликого курортного селища, затиснутого між скелями й водою, вирувала полуденною метушнею.
Гучномовець на рятувальній вежі хрипів, закликаючи на вечірню морську прогулянку, а біля питного фонтанчика вишикувалася черга з крикливих дітей і втомлених матерів.
Ярина йшла до гостьового будинку по вузькій асфальтованій доріжці, повз безкінечні намети з надувними колами й черепашками. У кишені шорт задзвонив телефон – господиня житла, Любов Петрівна, нагадувала, що треба забрати з пральні чисту постільну білизну.
Ця відпустка, куплена на зекономлені за півтора року гроші, мала стати часом тиші, але поки що приносила лише метушню й втому від чужих людей.
Купила путівку до моря, а зустріла старий сором. Біля воріт пансіонату, під розлогою старою акацією, стояв чоловік у світлих лляних штанях і вільній сорочці. Він курив, струшуючи попіл у кущі гортензії, і розглядав перехожих. Волосся на скронях посріблила сивина, на лобі прорізалися глибокі зморшки, але ті правильні риси, манера тримати підборіддя і звичка крутити срібну каблучку – Ярина впізнала одразу. Вісімнадцять років тому цей чоловік залишив на кухонному столику записку на звороті квитанції за світло й просто зник із міста за дві доби до їхнього весілля.
У маленькій кімнаті на другому поверсі, яку Ярина знімала на два тижні, пахло сухими травами й дешевими пластиковими меблями. Старий вентилятор на низькій тумбочці гудів, ганяючи по приміщенню гаряче повітря. Речі лежали на місцях: складений сарафан на спинці стільця, ряд кремів на дзеркалі, розкритий детектив на ліжку. Ця передбачуваність побуту завжди давала відчуття контролю над життям, яке колись довелося збирати заново, мов розбиту супницю.
Увечері, коли спека поступилася прохолодному морському бризу, у спільні дерев’яні двері веранди тихо постукали. Ярина, що наливала у склянку воду, завмерла. Опустила руку на стіл.
– Ярино, це я, відчиняй, – пролунав з-за дверей знайомий баритон, що став трохи хрипкішим і нижчим. – Я в господині дізнався, в якому номері ти живеш. Невеличкий подарунок їй зробив, вона й підказала.
Вона підійшла, відсунула кволу заскочку. Тарас стояв на порозі, тримаючи в руках плетений кошик із стиглою полуницею та пляшкою вина. Сусідка з суміжної кімнати, молода фарбована блондинка, виходила курити на спільну терасу й уповільнила крок, оглядаючи гостя.
– Ну, здравствуй, – Тарас переступив поріг, поставив кошик на край столу й опустився на пластиковий стілець. – Скільки років минуло. А ти майже не змінилася, тільки погляд став суворим, не підступишся.
– Навіщо ти прийшов? – вона відступила до вікна, притиснувшись спиною до підвіконня. Погляд ковзнув по його обличчю, відзначаючи дрібні прикмети віку: легку повноту, що з’явилася в плечах, лисину на маківці, мішки під очима.
– Поговорити треба, Ярино. Скільки часу минуло, дурні були, горді, – він подався вперед, поклавши долоні на коліна. – Я всі ці роки пам’ятав. Шукав тебе, чесне слово. Та тільки спільні знайомі казали, що ти поїхала в Сибір, а ти тут, на півдні відпочиваєш. Я сам у санаторії через три будинки влаштувався, випадково тебе на пляжі в натовпі помітив.
– Шукав? – вона всміхнулася, обличчя лишалося спокійним. – Вісімнадцять років шукав, Тарасе? У сусідній області? Або за три години їзди автобусом?
– Проблеми тоді були, розумієш? – він зітхнув, розводячи руками. – Бізнес тільки починався, борги, справи з серйозними людьми. Мене притиснули сильно, Ярино. Хотіли фірму забрати, погрожували. Куди мені було тебе за собою тягнути? Я ради тебе пішов, щоб не підставляти під удар. Молодий був, дурний, думав, так буде краще. Врятувати тебе хотів від цього жаху.
З відчиненого вікна долинув гучний дитячий плач – на майданчику хтось упав із самоката. На кухні першого поверху загриміли каструлями, почувся стук ножа об обробну дошку – господиня готувала вечерю. Звичайне метушливе життя курортного будинку текло своєю чергою, перетворюючи слова чоловіка на порожній шум.
Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі фіранки, малюючи на лінолеумі довгі жовті смуги. Ярина сиділа на спільній кухні, чекаючи, поки закипить емальований чайник. Сусідки по поверху, дві літні жінки з Харкова, шепотілися біля раковини, відмиваючи пластиковий контейнер.
– Слухай, Ярино, а кавалер твій учора в Любки розпитував, надовго ти приїхала, та чи одна, – та, що молодша, з яскравим педикюром, повернулася до неї. – Серйозний чоловік, видно одразу. Машина біля воріт стоїть – дорога, чорна. Весь із себе ввічливий, Любці коробку цукерок приніс. Ти дивись, не проґав удачу, в нашому віці такі чоловіки на дорозі не валяються.
– Не валяються, – тихо повторила Ярина, дивлячись на киплячу воду.
Тарас перехопив її ближче до полудня біля пірсу, коли пішов дрібний дощ, моментально розігнавши людей під навіси й кав’ярні. Він виріс поруч, тримаючи над нею велику чорну парасольку, і взяв за лікоть. Від нього пахло тютюном і одеколоном.
– Поїхали сьогодні повечеряємо в нормальному місці, Ярино? Тут за п’ять кілометрів є ресторан чудовий, прямо на скелі. Посидимо, згадаємо молодість. Я зараз людина вільна, з дружиною три роки як розійшлися, дітей нема. Усе є: фірма в Одесі, будинок за містом, квартира велика. От тільки душі в цьому всьому нема. Тебе мені бракує, тієї нашої щирості.
Ярина зупинилася, вивільняючи руку. Розвернулася до нього. Вона уважно дивилася в його очі, намагалася відшукати там хоча б тінь того дев’ятнадцятирічного хлопця, якого колись любила, заради якого була готова кинути навчання й поїхати. Але перед нею стояв чужий, надто самовпевнений сорокарічний чоловік, який намагався купити її прихильність за вечерю в ресторанах.
– У мене інші плани на вечір, Тарасе.
– Та кидай, які тут можуть бути плани в цій глушині? – він скривився, махнувши рукою в бік сірих п’ятиповерхівок селища. – Скільки ти за цю путівку віддала? Копійки. Я тобі за один день більше дам, тільки переїжджай до мене в санаторій, там люкс вільний є. Не твій це рівень – у приватному секторі штовхатися, на спільній кухні каструлями гриміти. Ти в мене як королева житимеш. Ну що мовчиш? Невже зовсім нічого не лишилося від колишнього?
Повз них пройшла місцева торговка рибою, несучи важку сумку-холодильник. Вона кинула на Ярину швидкий погляд, у якому читалася звичайна цікавість: треба ж, яка цаца, від такого чоловіка носа верне.
З дороги долинув різкий гальмівний скрип – водій автобуса ледь не зачепив собаку. На секунду запанувала тиша, порушувана лише краплями дощу, що стукали по натягнутій тканині парасольки.
– Знаєш, Тарасе, – Ярина зробила крок назад, виходячи під дрібні краплі. – Моя мама після твоєї втечі два місяці в лікарні лежала. З тиском. А в мене плаття весільне в шафі три роки висіло, я його навіть викинути не могла, дивитися на нього гидко було. Думала, нещастя з тобою сталося, шукала через знайомих. А ти мене рятував. Від боргів. У тихому Чернігові, де тебе кожен собака знав.
– Ну навіщо ти старе ворушиш? – Тарас відвів погляд, крутячи на пальці каблучку. – Хто з нас у дев’ятнадцять років дурниць не робив? Були справи, я крутився як міг, вижити хотів. Зате зараз можу все виправити. Будь-яке твоє бажання виконаю, розумієш? Хочеш – прямо завтра до міста поїдемо, до ювелірного зайдемо?
Дощ увечері посилився, перетворюючись на зливу з грозою. Вода хльостала по шибках гостьового будинку, заливаючи вузьке подвір’я й перетворюючи глинисті стежки на потоки багнюки. Відпочивальники сиділи по номерах, з вікон долинали звуки працюючих телевізорів і стукіт доміно.
Ярина сиділа на ліжку, підібгавши ноги. Усередині було спокійно, наче стара травма нарешті загоїлася. Не було ні злості, ні бажання висловити образи, ні старого болю, який заважав заводити нові стосунки. Лишилося тільки легке здивування від того, як сильно цей чоловік запізнився зі своїми обіцянками красивого життя.
Ближче до десятої вечора телефон задзвонив знову. На екрані висвітився незнайомий номер, але Ярина знала, хто це.
– Ти подумай добре, Ярино, – Тарас говорив голосно, перекрикуючи шум дощу. – Я тут до кінця тижня буду. Номер триста два, головний корпус. Приходь, посидимо без цієї всієї дорожньої грязюки. Досить характер показувати, ми ж рідні люди. Скільки років втратили через дурниці, навіщо зараз час витрачати на образи?
– На добраніч, Тарасе, – промовила вона рівним голосом і натиснула червону кнопку відбою.
Вона встала, підійшла до вікна й щільно засмикнула штори, відтинаючи кімнату від бурхливої зовні негоди. Життя давно йшло іншою колією, і в цій новій колії для Тараса просто не було вільного місця.
У п’ятницю погода знову повернула на лад. Небо очистилося, стало синім, сонце пекло з самого ранку, змушуючи асфальт видихати важкий запах. Набережна знову заповнилася людьми в яскравих шортах і з надувними матрацами.
Тарас більше не з’являвся біля воріт пансіонату. Любов Петрівна вранці мимохідь зауважила, що бачила, як чорна машина їхала в бік траси – видно, виписався гість раніше строку.
– Так і поїхав твій комерсант, Ярино, – господиня будинку витрушувала на мотузці килимок із прихожої. – А ти дурна, дівко, вже пробач старій. Такий чоловік видний, при грошах. Могла б зараз в Одесі жити, а не в своїй конторі за копійки сидіти. І чого тобі не вистачало? Ну втік хлопець у молодості, злякався відповідальності. Зараз он як вину хотів загладити.
Ярина нічого не відповіла, лише всміхнулася. Вона взяла рушник, сумку з книжкою й пішла в бік моря, намагаючись триматися тінистого боку вулиці.
Увечері, коли сонце почало сідати за обрій, забарвлюючи воду в рожевий колір, вона сиділа на краю пірсу, подалі від галасливих кав’ярень і дитячих майданчиків. Пахло солоною водою, йодом і водоростями, викинутими на берег після шторму. Ярина дістала з пакета куплений на базарі інжир, акуратно розламала плід навпіл.
Унизу, біля самої води, літній чоловік у вицвілій панамі терпляче насаджував на гачок черв’яка, а його внук років семи стежив за поплавцем. Звичайне просте життя текло своєю чергою.
Ярина зробила ковток охолодженої мінералки й подивилася на згасаючий захід. Попереду лишався ще цілий тиждень відпустки. Вона вже знала, що цей тиждень принесе їй справжній спокій – не той, що купують за гроші, а той, що народжується всередині, коли нарешті зрозумієш: минуле не варте того, аби знову впускати його в своє життя.
