НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК
Віра визирнула краєм ока на засмучену Оленку, байдужно повернулась до монітора й почала стрімко набирати щось на клавіатурі.
Безсердечна ти, Віро, долинув до неї голос Валентини Григорівни, їхньої начальниці.
Я? А чого це такі висновки?
Та якщо в тебе особисте життя складається, не всі ж таку ж долю мають, сама подумай. Коліжанка ж слізьми вмивається, а ти хоч би словечко співчуття, пораду чи досвід якимсь поділилася.
Я? Досвідом поділитися? З нею? Давно пробувала, ще, мабуть, пять років тому, коли наша Надійка приходила зі “синяками”, мабуть, так краще освічує дорогу. Ти тоді тут не працювала ще. Та й не чоловік її лупцював, вона сама якось так невдало падала, та коли він у захід сонця катнув, і синяки зникли, це був уже третій втікач.
Тоді я таки вирішила, думаю, підтримаю дівчину, по-сестринськи, поради дам. Так ще й винною залишилась, уявляєш?
Після колеги пояснили: з Надійкою такі розмови марна справа, вона усе сама знає, фахівчиня з усіх питань. А ще я стала раптом “розлучницею”, заважала їй, бач, щасливою бути. Спершу вона по бабах ходила “на приворот”, а тепер осучаснилась: по кабінетах психологів бігає, “травми пропрацьовує”.
Та не розуміє, що живе по кругу, лише імена міняються.
Тож, перепрошую, але жаліти, носові хусточки подавати не буду.
Все одно, Віро, не можна так…
Під час обіду, всі гуртом за столом, тільки й розмов було, що про того самого колишнього Надійкиного зрадника, такого-сякого.
Віра мовчки доїдала борщ, потім собі каву налила і сховалася під вікном у кутку, гортаючи стрічку новин.
Віронько, підсідає до неї повненька, завжди жартівлива Марічка. Сьогодні щось із нею не те: мордашка сумна. Та невже тобі не шкода Надійку хоч трішечки?
Марічко, та що ти від мене хочеш?
Ой не чіпай ти її, приєдналася Іринка, мимо проходячи. “У неї ж Василь коханий! Ідеальне все життя! Їй не зрозуміти, що це: залишитись самій із дитиною, без допомоги, без копійки!
Та й аліменти ті… спробуй ще добийся від того щастя, додає.
От не треба було й народжувати, втрутилася Тетяна Петрівна, найстарша у колективі, бабця Таня для всіх
Я згодна з Вірою! Скільки раз Наталка вже плакала? Чоловік їй ще вагітній мізки виносив!
Жінки стали кружком над ридаючою Надією радять, втішають, кожна по-своєму.
І тут Надюха, що завжди хотіла всім показати свою незалежність, вирішила раптово добряче змінитись. З села мама примчала допомагати з сином, а Надія до себе повертатись. Чубчик відростила, брови татуювала на лобі, вії наростила, сережку в ніс хотіла, відговорили всі разом. І як закрутилося у неї…
Та нічого, Надійко, заспокоюють подруги, ще й сам той плакати буде.
Та не буде він плакати! тихо мовила Віра собі під ніс, але почули всі трохи напідпитку.
Як це не буде?
Не буде, дівчата. Не стане він ані жалкувати, ані ридати. А Надія завтра-післязавтра ще одного такого ж знайде…
Тобі, Віро, легко говорити, твій Василь не такий!
Авжеж не такий… Найкращий в світі чоловік, не бє, не пє, не гуляє, кохає до нестями!
Ой, та всі вони однакові!
Дивись, ще хтось твого відбере!
Та не відбере, мій Василь не такий!
Я б на твоєму місці не була б така певна…
Будь…
Винні аромати кружляють, жінки вже сваряться й регочуть
А поїхали до тебе? Перевіримо, чи вистачить у твого Василя стійкості до отаких красунь, як ми?
Їдьмо, сміється Віра.
Вторглися жіноцтвом на Вірину кухню: сміх, метушня.
Давайте вже щось приготуємо Василю вашому, нехай прийде а тут святковий стіл!
Та не старайтеся, він вибагливий до їжі, трохи їсть. Але скоро буде.
Дівчата стихли, всі про своє подумали, потім з дому розїхались, залишилися Надія, Валентина та Марічка.
Пили чай, про щось теревенили, всі чекали того самого Василя…
І тут хтось зайшов.
Васильчику, котику дорогенький! защебетала Віра у коридорі.
Дівчата знітилися, зібралися швидко
У вітальню заходить високий, молодий красень.
Ага, ось у чому штука чоловік Віри знáчно молодший!
Знайомтеся, це мій Данило.
Який Данило? Де Василь?
Данило мій син. Талія, а де наш Василь, твій друг?
Все добре, мам, вже спить, завтра вже бігати буде, аби не давай йому майже нічого лизати там…
Жінки почервоніли.
Нам, мабуть, вже пора?
Стоп, ще ж не познайомила вас із Василем. Тихо після операції він… Ось він! покликала їх Віра в кімнату.
Оце й є мій Василь, кіт у ковдрі солодко сопе.
Дами ледь не гримнулися від сміху.
Віра, та це ж кіт!
Ну так, а ви кого собі думали?
Але ж про чоловіка твого…
Та нема в мене чоловіка! Ви ж самі вже собі намріяли я тільки якось сказала, що маю найкращого мужчину, Василя не встигла додати і ви ж усе придумали!
З першим чоловіком рано вийшла, кохання-горобці, сина народила, пожили й розбіглися.
Батьки допомогли.
Вдруге заміж ближче до тридцяти кращий, будували плани, але як до дитини рідного руки не доходили відправила чоловіка “до мами”.
А далі з Данилком вдвох довго, потім ще одна спроба, та на ринку наречених вже не перша, сама розумієш…
На побаченнях отримала фіолетове “сердечко” під оком від пристрасної ревності кавалера. Данилко в нас з дитинства в карате, я йому в парі допомагала то й сама прийомів навчилась. Так навідліг відповіла тому Отелло, що крутонувся через цілу кімнату. І зрозуміла: досить із мене.
Данило свою долю знайшов, а мені стало нудно. От і взяла собі Василя-кота.
Зі мною добре: у кіно, на море ніхто нікого не мусить, ніхто ні перед ким не відзвітує.
Данило спочатку питав чому з чоловіками не живу?
Та навіщо? Ми дорослі, кожному своє, свої звички, не зрослися ми, не те що у мого брата: вони з дружиною мов одне дерево разом тридцять років, нерозривно. У батьків так було. У мене інакше, навіщо ламати себе?
А заміжнє життя то не головне.
Я щаслива зі своїм Васильком. Ти ж, котику, відкрив очі? Я попереджала, балуватимешся залишишся без своїх прикрас…
Дівчата в задумі розійшлися, особливо замислилась Надя.
Та так і не змогла Надіжка як Віра вже за місяць закохано щебетала про нового кавалера, одержувала розкішні букети прямо в офіс.
Віра з бабцею Танею усміхалися десь там нишком…
Ну, як Михайло ваш? Лапка вже не болить?
Все добре, Вірочко, щось на прогулянці вколов та вже зажило, дякувати Богові, швидко, як на собаці.
Внуки приїжджали, радили Михайлика на виставку, ну та хай, нам і вдома добре, не будемо мучити…
А у Надійки, бачу, все налагодилось?
Та хто його знає… Комусь чоловік потрібен, а комусь просто домашній улюбленець…
Ну, кожному своє, може, цього разу пощастить?
Дай Боже…
Про що крутитеся?
Та про тебе, Надійко, от і балакаємо: хоч би цього разу пощастило!
Дівчата, та я все розумію, як це виглядає, та не можу я сама, чесно.
Нам-то що? Не виправдовуйся, кожен своє щастя шукає…
Пішла Віра на стоянку, аж тут чує наздоганяє Надя:
Вірочко, якщо що, підкажеш, як із котами співжити? Краще кота чи кицю?
Йди вже, тебе чекають… Якщо що побачимо! засміялась Віра.
Я так, на всякий випадок…
