НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК Віра з байдужістю кинула погляд на заплакану колегу, розвернулась до комп’ютера та стала швидко щось друкувати. — Бездушна ти, Віро, — долинув до неї голос Ольги, начальниці відділу. — Я? Чому це ти так вирішила? — Ну от, дивишся: якщо у тебе в житті все гаразд, то думаєш, що так буде у всіх. Надюха ж убивається! Може, підказала б щось, підтримала, поділилася досвідом. Раз у тебе так добре все… — Я досвідом? З Надею? Та вона б це не оцінить! Я ще п’ять років тому пробувала, коли Надя на роботу з “фонарями” на обличчі приходила, бо, мабуть, дорогу хотіла краще бачити. Вас тоді ще не було. І ні, це не чоловік її бив, це вона сама “невдало падала”. Як тільки “принц” зник у захід, “фонарі” теж зникли — то був уже третій “втікач”. Я тоді й вирішила підтримати і порадити — так винною ще й лишилась. Потім вже колеги пояснили: “Не парся, Надя й так все краще знає”. Просто “зла розлучниця”, щастя Наді зламала. Бігала тоді по ворожках, привороти робила, зараз же “осучаснилась” — до психологів ходить, “опрацьовує травми”. Але ж по одному сценарію живе, лише імена чоловіків змінює. Отож шкодувати її я не буду, хусточки не подаватиму. — Все одно, Віро, це жорстоко. Під час обіду за великим столом тільки й розмов було про Надійчиного “екс-героя”, підступника і зрадника. Віра мовчки обідала, налляла собі кави і усамітнилась у куточку, гортаючи соцмережі. — Вір, — присіла до неї весела зазвичай Танюша, сьогодні ж зі скривленим обличчям. — Тебе зовсім не шкода Надюху? — Таня, чого від мене хочеш? — Ой, забудь, — проходячи, кинула Іра, — у неї ж є її улюблений Василь, живе, наче сало в маслі, їй не зрозуміти, як це — залишитись самій з дитям, без підтримки, без нічого. А ще й аліменти вибий з того горе-тата! — Не треба було народжувати — і не зрозумій від кого, ще й, вибачте, дівчата, у солідному віці. — Це вже додала Тетяна Іванівна, старша по відділу, баба Таня, як її називали дівчата позаочі. — Віра права: плаче-плаче, уже вагітною їй мозок виносив, а до того взагалі… Жінки згуртувались навколо ридаючої Наді, роздаючи поради. Надя ж, сильна і незалежна — вирішила не плакати і, викликавши маму з села допомагати із сином (і чоловіком “неблагодарним”), почала приходити до тями: наростила чолку, татуаж брів, наростила вії, хотіла й кільце у носа, але відговорив увесь відділ. І пішло-поїхало. — Нічого, Надюха, він ще поплаче, — підбадьорювали дівчата. — Не буде він плакати, — тихо ледь чутно сказала Віра, та її почули. — Як це — не буде? — Не буде. Надя завтра ще одного такого знайде. — Тобі добре — у тебе ж Василь “золотий”. — Такий. Не б’ється, не п’є, по бабах не ходить, кохає мене безмежно. — Всі вони однакові… — Гляди, Віра, відлупцюють твою “щастинку”. — Та нє, не відлупцюють. Він не піде. — А я б не була така впевнена. — А ти будь. Винні пари хльоснули в голови, дівчата вже сперечаються, мов ті коти. — А поїхали до тебе, перевіримо, чи втримається твій Василь від такої краси? Ти ж нас не пустиш, боїшся, що в тебе заберемо. — А поїхали! — Їдемо, дівчата, до Віри — “відбивати” Василя. Баба Таня, ти з нами? — Ні, в мене вдома Михайло чекає… А ви їдьте, — посміхається Тетяна Іванівна. Веселою компанією завалилися до Віри додому. — Та давайте щось приготуємо — Василь, мабуть, скоро буде. — Марно, він перебірливий, забагато не їсть. Дівчата заспокоїлись, роз’їхалися, залишились лише Надя, Оля і Танюша. Пили чай, базікали, чекали “загадкового Василя”. Вирішили йти, коли хтось прийшов. — Васильчику, моя дитинко, — защебетала Віра в передпокої. Жінки зніяковіли, коли до кімнати зайшов високий красень-хлопець. — Ось, познайомтесь, це мій Денис. Як Денис? — Син мій, Дениско. А Василь, Деня, як? — Все добре, йому відпочити треба. Лизати не давай, буде бігати вже завтра. Жінки ніяковіли. — То ми підемо? — Стоп, а з Василем я вас ще не познайомила! Тихо, він після операції, Денис і невістка возили — кастрували ж, бо штори метив. У кімнаті — спить котик. — Віра, це ж кіт?! — Звичайно, а ви кого думали? — А чоловік? — З чоловіками не склалося. Усі історії, які ви собі домислили — ваші фантазії. А Василь — справжній джентльмен, муркоче, любить смачну вечерю й нікому не винний. Повернулися додому дівчата засмучені. Особливо Надя. Але вже за місяць Надюха знову кокетувала з новим залицяльником. Віра з бабою Танею всміхались. — Ну як там ваш Міша? — Та добре, згадала, що не треба мучити тварину. — В кожного своє: хтось чоловіків заводить, а хтось тваринок, — мовила Віра. — Головне — знайти своє щастя. — Так… Ой, Віро, — підходить Надя. — Якщо що, підкажеш, як кота вибрати? Кого краще — кота чи кицю? — Біжи, тебе чекають… А там побачимо! — Я так, на всяк випадок…

ЛІПШЕ НАВПАКИ

Вікторія зиркнула на заплакану колегу й спокійно повернулася до компютера, почавши щось швидко набирати на клавіатурі.

Безсердечна ти, Вік, почула вона голос Олени, заввідділом.

Я? Чому це така думка?

Та хоча б тому, що якщо у тебе в особистому житті все добре, це не означає, що в інших так само буде. Он, бачиш, Катруся аж із сил вибилася, а ти жодного співчуття, ніби порада яка чи підтримка зайвою стала, роз у тебе все в шоколаді.

Я? Порадити їй щось? Каті нашій? Та нею це точно не сподобається. Якось пробувала, ще років пять тому, коли вона із синцями на обличчі приходила мабуть, щоб шлях додому краще бачити. Тебе тоді ще не було тут.

І, ні, чоловік її не бив це вона сама випадала не дуже вдало, ну а як той подався за обрій, так і сліди синців зникли… Третій уже такий «втікач».

Тоді я вирішила її підтримати, поділитися досвідом, як і годиться колезі. А згадала б ти я ж і винувата залишилася, ага! Потім вже пояснили мені інші дівчата, що ця справа дохла, Катя найліпше все знає. Будь ти хоч свята людина все одно будеш розлучницею, що Катрусине «щастя» забрала.

Воно і тоді: бігала до ворожок, привороти робила. Це вже зараз вона пішла в ногу з часом до психологів бігає, «опрацьовує травми». І не розуміє, що живе по одному сценарію, тільки імена чоловіків міняються. Тож ні, я співчувати не буду і сльози їй витирати не стану.

Але, Вікторіє, це все одно не так

На обіді, як сиділи всі за одним столом, розмови були лише про Катрусиного колишнього нікчему, брехуна.

Вікторія мовчки їла, потім налила собі кави й відійшла убік, відпочити та переглянути стрічку в соцмережах.

Вік, долучилась до неї повненька усміхнена Ганна, яка завжди була життєрадісною, але сьогодні щось не так, хіба тобі зовсім не жаль Катрусю?

Ганю, чого ви від мене хочете?

Та лиши ти її, скинула Орися, проходячи повз, у неї ж свій любимий Тарас, як королева живе, то що їй знати, як це лишитись одній із дитиною, без підтримки. А тепер ще глянь попробуй вибий ті аліменти з того «татка».

Не треба було й народжувати, і народити невідомо від кого, ще й, пробачте, в такому віці додала Галина Яківна, найдосвідченіша серед усіх відділу, баба Галя, як називали її дівчата. Вікторія права, бо скільки вже тих сліз було А як вона вагітна бігала, а до того взагалі

Жінки, зібравшись довкола плачущої Каті, кожна давала свою пораду.

І що? Наша сильна й незалежна Катруся вирішила себе знову показати світу.

Викликала маму із села допомагати з сином і з тим невдячним. А сама почала до тями приходити. Наростила чубок, на лобі брови вбила, вії наклеїла, хотіла ще кільце в ніс, але відговорили всім відділом.

І закрутилось.

Нічого-нічого, Катрусю, підбадьорювали дівчата, він ще поплаче, у тебе все буде!

Та не буде він плакати, тихо говорить Вікторія, ніби до себе, але почули й дівчата, вже трохи напідпитку, почали питати: як це не буде?

Ну отак, не буде, і жалкувати не стане. А Катруся завтра чи післязавтра ще такого ж знайде

Звісно, тобі судити легко: твій Тарас, напевне, не такий кинула Ганна.

Не такий! відказує Вікторія. Мій Тарас найліпший чоловік на світі: не бється, не пє, не бігає за спідницями, любить безмежно!

Та всі вони однакові

Дивись, Вік, ще відбють твого.

Та ні, не відбють, не піде.

Я б не була такою впевненою

А ти будь.

Вино підняло настрій жіноцтву, зчинився галас, як у вулику.

А гайда до тебе, подивимось, чи витримає твій Тарас от таку спокусу? підколює Орися. Хіба запросиш? Боїшся свого чоловіка втратити?

А чом би й ні. Ходімо!

Ідемо, дівчата, всі до Вікторії, відбивати Тараса! Баба Галя, з нами?

Ні, дівчата, в мене вдома Степан чекає А ви ідіть! усміхається Галина Яківна.

Веселою компанією увалились всі до Вікторії, хихотіли, крутились на кухні.

Ну, давайте швидко щось зваримо Тарас Вікин, певно, ще не вдома, але ось-ось буде.

Не переймайтесь, він привередливий, багато не їсть. Та так, скоро буде.

Дівчата стихли, ентузіазм згас, кожна про свої справи згадала, обнялися по домівках. Лише Катя, Олена та Ганна залишились. Чай пили на затишній кухні Вікторії, розмовляли, але чомусь всі зніяковіли, чекаючи того загадкового Тараса.

Вже зібралися йти, як раптом у дверях хтось зявився.

Тарасик, мій лапусик! защебетала Вікторія, виходячи в коридор.

Жінки одразу зблідли й перелякано зашишеніли, коли в кімнату увійшов високий стрункий парубок.

Ага, зрозуміли всі одразу чоловік виявився значно молодший за Вікторію.

Знайомтесь, усміхнулась Вікторія, це мій Назар.

Як Назар, а де ж Тарас? писалися у здивованих поглядах. Син мій, Назарчик. Як Тарас, Назаре? Добре себе вів?

Так, мам, йому після операції треба спокою. Завтра вже бігатиме. Лише дивися не давай там вилизувати

Жінки почервоніли

Ми, певно, підемо?

Чекайте, та ж я ж вас з Тарасом не познайомила! Тільки тихенько він після операції, Назар із Оленкою, невісткою, возили, а я на роботі була. На кастрацію носили бо ж мітить все, шинкар той Ходімте!

Ось він, мій Тарас, спить рідненький!

Щоб не розсміятися, дівчата зірвалися з місця й майже вибігли з кімнати.

Вікторіє, так це ж кіт!

Ну звісно, кіт! А ви про кого думали?

Але чоловік твій

Ой, а в мене його й нема. А про Тараса то ви самі собі надумали. Я раз сказала, що у мене чудовий чоловік, не встигла договорити самі собі й домалювали.

Рано я заміж вийшла перше кохання, тралі-вали, навчання полишила, Назарчика народила. За три роки розбіглися. Батьки допомагали.

Другий раз заміж ближче до тридцяти. Добрий, мрійник. Планував, як я йому народжу спадкоємця й донечку, а Назарчика ну хай у військове училище, там і вдягнуть, і взують, на крайній випадок до моєї мами.

Відправила чоловіка до його матері. Довго злився, не розумів. Свекруха мене дурною називала: «Чужі діти нікому не потрібні», хоча сама вдруге заміжня її синочка інший дядько виховував.

З Назарчиком удвох довго були, аж втретє наважилась. Уже розуміла на ринку наречених я не перша. Бог любить Трійцю!

Тільки на побаченнях, той мені під око заїхав з надмірної любові, приревнував А Назарчик з дитинства у спорт ходив, часто вдома я йому спаринг-партнером була, тому щось у мене вийшло тому «Отелло» рикошетом дісталося. Вирішила вистачить.

Назар одружився, мені нудно стало, Тараса (кота) завела. Живу тепер як хочу: в кіно є з ким, на відпочинок теж, ніхто нікому нічого не винен.

Іноді вечерю смачну зроблю, запросю в гості й він щасливий, і я не парюся.

Спочатку Назар не розумів: чому не разом живемо?

А навіщо? Ми дорослі, звички свої, якби з юності було інша справа, як мій брат: разом понад тридцять років, одне ціле. Я ні, для чого ламати себе, аби заміжня була для «галочки»?

Та ну

З Тарасом моїм добре.

Йди спати, мій хвостатий, я ж попереджала! Будеш вередувати залишишся без своїх «скарбів».

Дівчата розходились по домівках задумливі, особливо Катруся.

Та не змогла Катя, як Вікторія. Через місяць уже хвалилася новим кавалером, букети на роботу носив.

Вікторія з бабою Галею тихо посміхались.

Як твій Степан? Лапа як?

Та добре, Вікторіє, на прогулянці десь поранився, але вже все зажило пробач, як у собаки. Онуки казали: «Бабусю, на виставку треба Степана!». Та не буду знущатись над тваринкою, нам і так добре А в Каті, бачу, вже все владналось.

Так, Галино Яківно, хтось заводить звірят, а хтось чоловіків

Воно так: хто до чого майстер. Може, цього разу пощастить?

Хоч би вже

Про що шепочетесь?

Про тебе, Катрусю, говоримо, ліпше б тобі нарешті пощастило.

Дівчата, та я все розумію, як виглядаю Та не можу я сама, правда.

Та нам що, перестань виправдовуватися, в усіх життя різне

Вікторіє, почула вона Катрусин голос, коли крокувала до стоянки.

Як кота заводиш підкажеш, що краще взяти: кота чи кицю?

Ходім, ходім, тебе вже чекають Якщо що, розберемося засміялася Вікторія.

Я так, ліпше на всякий випадокДорогою додому Катя йшла мовчки, визираючи крізь вечірнє місто. Біля воріт сусідської оселі до неї притулився сірий котяра з білою плямою на грудях. Вона зупинилася, обережно простягла руку кіт не тікав, а віддано замуркотів.

Вікторія глянула на подругу й посміхнулась:

От бачиш, Катрусю, може, й не дарма життя складається так, як складається

Катя присіла, вхопила пухнастика на руки. Той заплющив очі й зітхнув, наче зрозумів усе, що відбувалось у її душі.

Здається, вибір уже зроблено, засміялася Катя крізь сльози, що більше були від полегшення, ніж від болю.

Оце й правильно! підтримала Вікторія. З початку хвіст до хати, а там хто зна, може, щастя таки спершу мурчить на колінах, а вже потім і про когось двоногого подумаєш.

Вони рушили далі разом, огорнуті вечірнім спокоєм, а над ними світили усміхнені вікна і котячі очі, у яких завжди відбивалась надія на ліпше, навіть якщо воно зовсім навпаки.