На зв’язку Ранок пані Надії Сергіївни розпочинався однаково: чайник на плиті, дві ложки заварки у старенькому пузатому чайнику, який вона берегла ще з тих часів, коли діти були малими й здавалося, що життя тільки починається. Поки вода закипала, вона увімкнула на кухні радіо та слухала українські ранкові новини напіввухо. Голоси ведучих були їй рідніші, ніж деякі обличчя. На стіні висів годинник із жовтими стрілками. Стрілки рухалися справно, а от дзвінок стаціонарного телефону під ними лунав усе рідше. Раніше він тріщав увечері, коли подруги телефонували обговорити роман чи тиск. Тепер подруги то хворіли, то їздили до дітей у Київ, Львів чи Одесу, а то й назавжди йшли з життя. Телефон стояв у кутку, тяжкий, із трубкою, яка лагідно вкладалася в долоню. Пані Надія іноді гладилила її, проходячи повз, ніби перевіряючи, чи ще живий цей спосіб зв’язку. Діти телефонували їй на мобільний. Точніше, вона знала, що вони спілкуються між собою, бо коли приїжджали, все тримали телефони в руках. Син міг раптом замовкнути, уткнувшись у екран, промимрити: «Зачекай секундочку», — й почати щось натискати на склі. Внучка, худенька дівчинка з довгим хвостиком, не випускала телефон узагалі: там у неї друзі, ігри, навчання, музика. У них усе там. У неї ж був старенький кнопковий телефон. Його придбали, коли вона вперше потрапила до лікарні з тиском. «Щоб ми могли завжди додзвонитись», — сказав тоді син. Телефон лежав у сірому чохлі на поличці у передпокої. Інколи вона забувала його зарядити, інколи він валявся у сумці під хустками й чеками з «Сільпо». Дзвонив рідко — і, коли дзвонив, Надія Сергіївна часто не встигала натиснути потрібну кнопку, а потім довго злилася на себе за повільність. Того дня їй виповнилося сімдесят п’ять. Ця цифра здавалася чужою. Усередині вона почувалася на десять років молодшою. Ну, може, на п’ятнадцять. Але паспорт не обдуриш. Ранок ішов звичним маршрутом: чай, радіо, коротка гімнастика для суглобів, яку показала медсестра в поліклініці. Далі вона дістала із холодильника салат, приготовлений напередодні, й поставила на стіл пиріг. Діти обіцяли приїхати до другої. Її все ще дивувало, що тепер день народження обговорюють не телефоном, а в якомусь «чаті». Син одного разу сказав: — Ми з Танею все вирішуємо у сімейному чаті. Я тобі покажу якось. Та так і не показав. Для неї слово «чат» звучало як щось з іншого світу, де люди живуть у маленьких віконечках і говорять літерами. Вони приїхали до другої. Спершу в коридор ввалився онук Артем з рюкзаком і навушниками, за ним нечутно пройшла внучка Даша, а вже потім син із невісткою, завантажені пакунками. В квартирі одразу стало гамірно й тісно. Пахло здобою з кондитерської, парфумами невістки і ще якимось свіжим, швидким ароматом, який вона не змогла визначити. — Мамо, з днем народження, — син обійняв її міцно, швидко, ніби кудись поспішав далі. Подарунки виклали на стіл, квіти поставили у вазу. Даша одразу попросила пароль від вай-фаю. Син, морщачись, дістав із кишені папірець і почав диктувати набір цифр і літер, від яких у Надії Сергіївни в голові заклало вуха. — Бабусю, а чого ти не сидиш в чаті? — раптом запитав Артем, роззувшись і проходячи на кухню. — Там уся сімейна двіжуха. — Який ще чат, — відмахнулася вона, подаючи йому пиріг. — Мені й цього телефона досить. — Мам, — втрутилася невістка, — ми, власне, це і… — вона переглянулася з чоловіком. — У нас для тебе подарунок. Син вийняв акуратну білу коробку з пакета — блискучу і сучасну. Надія Сергіївна одразу відчула тривогу. Вона вже здогадалася, що там. — Смартфон, — сказав син, ніби проголосив вирок. — Нормальний, не надто дорогий, зате хороший. Тут камера, інтернет — усе, що треба. — Навіщо він мені? — спитала вона, намагаючись звучати спокійно. — Мамо, як це навіщо? Ми будемо з тобою на відеозв’язку! — невістка заговорила швидко, упевнено, по-діловому. — У нас сімейний чат, туди фотки, новини. І плюс, все зараз через інтернет: запис до лікаря, платежі, довідки. Ти ж сама казала, що у поліклініці черги. — Та я якось сама… — почала вона, але побачила, як син стримано зітхнув. — Мам, нам так спокійніше. Якщо щось — ти напишеш. І не треба буде шукати цей кнопковий і згадувати, де там зелена трубка. Він усміхнувся, намагаючись пом’якшити слова. Але все одно вкололо: «згадати, де зелена трубка» — ніби вона вже ні на що не здатна. — Добре, — погодилася вона, опускаючи очі на коробку. — Якщо вам так хочеться. Розпаковували разом, як колись дитячі подарунки. Тепер діти дорослі, а вона сидить у центрі їхньої уваги — не господиня свята, а школярка на іспиті. Дістають тоненький чорний прямокутник. Холодний, слизький. Жодної кнопки. — Тут усе сенсорне, — пояснив Артем. — Треба торкатися пальцем, ось так. Він провів пальцем по склу — екран засвітився кольоровими значками. Надія Сергіївна здригнулася: це щось хитре, зараз почне вимагати пароль, логін чи ще якусь абракадабру. — Не бійся, — сказала Даша м’яко. — Ми все налаштуємо. Ти тільки нічого сама не натискай, доки не пояснимо. Ці слова зачепили сильніше за все — «нічого не натискай». Немов маля, що може щось зіпсувати. Після обіду всі перемістились до кімнати. Син сів поруч на диван, поклав смартфон їй на коліна. — Ось дивись, — почав він. — Оце — кнопка увімкнення. Натискаєш і тримаєш… Далі заставка, потім — екран блокування. Щоб розблокувати, проводиш пальцем… Він рухався так швидко, що в голові все змішалося. Кнопка, заставка, блокування… Наче іноземна мова. — Зачекай, — попросила вона. — Давай по одному, я забуду інакше. — Ти нічого не забудеш! — відмахнувся він. — Все просто, звикнеш. Вона кивнула, хоч знала: швидко не звикне. Їй потрібен час. Щоб змиритися: світ тепер в цих прямокутниках, і їй теж доведеться пробиватися туди. До вечора у телефоні вже були записані номери дітей, внуків, сусідки Валентини Петрівни і лікаря з поліклініки. Син встановив месенджер, створив їй акаунт, додав у сімейний чат. Поставив великий шрифт, «щоб не мружилась». — Дивись, — показував син. — Це наш чат. Ось тут пишемо. Ось я щось напишу. Він швидко набрав тест. На екрані з’явилося його ж повідомлення. А за мить — зверху спливло ще одне від невістки: «Ура, мама з нами!». Далі від Даші: купа кольорових смайлів. — Я як? — спитала вона. — Як мені писати? — Натискаєш сюди, — син показав. — З’являється клавіатура. Пишеш. Якщо не хочеш друкувати — можеш голосове. Натискаєш мікрофон і говориш. Вона спробувала. Пальці тремтіли. «Дякую» вийшло як «Дякюо». Син засміявся, невістка теж. Даша надіслала ще смайлів. — Нічого, — сказав син, помітивши її напругу. — Звикнеш. Всі спочатку помиляються. Вона кивнула, але все одно було соромно. Ніби завалила простий тест. Коли діти поїхали, квартира стала тихою. На столі залишилося півпирога, квіти у вазі й біла коробка від смартфона. Сам апарат лежав поруч екраном донизу. Вона обережно повернула його. Екран був чорний. Натиснула бокову кнопку, як показував син. Екран спалахнув м’яким світлом. На заставці з’явилася сімейна фотографія — минулорічний Новий рік. Вона бачила себе збоку, в синій сукні, з піднятою бровою, ніби й тоді вже сумнівалася, чи варто стояти в цьому ряду. Вела пальцем по екрану, як учили. Значки. Телефон, повідомлення, камера, ще щось. Син казав: «Нічого зайвого не натискай». А як знати, що тут лишнє? Врешті обережно поклала смартфон на стіл і пішла мити посуд. Нехай поки полежить, звикає до квартири. Наступного ранку прокинулася раніше, ніж зазвичай. Поглянула спершу на новий телефон. Лежить, неначе чужий. Учорашній острах трохи відступив. Це ж просто річ. А речі можна освоїти. Колись вона навчилася користуватися мікрохвильовкою — і теж боялася, що та «скоро вибухне». Зробила чай, сіла за стіл і підтягнула смартфон. Ввімкнула. Долоня спітніла. На екрані знов та новорічна фотографія. Провела пальцем. Значки. Побачила зелену трубку — це хоч трохи знайоме — і натиснула. Вийшов список контактів: син, невістка, Даша, Артем, Валентина Петрівна. Вибрала сина. Натиснула. Телефон завібрував, просигналив. — Алло, — пролунав голос сина, здивований. — Мамо? Все гаразд? — Все гаразд, — відповіла вона, відчуваючи дивну гордість. — Просто вирішила перевірити. Спрацювало. — Бачиш, — він засміявся. — Казав же! Ти молодець. Тільки краще дзвони через месенджер — дешевше. — Це як? — розгубилася. — Я потім покажу. Я на роботі. Вона відключилася, натиснувши червону трубку. Серце билося, як після швидкої ходьби. Але на душі було тепло. Вперше сама подзвонила. Без підказок. За пару годин прийшло перше повідомлення у сімейний чат. Телефон пискнув, екран загорівся. «Даша: Бабусю, як ти?» Під повідомленням миготіло порожнє поле для відповіді. Довго вдивлялася в те поле. Потім натиснула — з’явилася клавіатура. Букви маленькі, але розбірливі. Натискала по одній. Вийшло «все добре. П’ю чай». Помилилася у слові, проте не стала виправляти. Надиснула відправку. За секунду прийшла відповідь Даші: «Крутяк! Ти самостійно написала?» Й сердечко. Вона зловила себе на усмішці. Самостійно. Її слова з’явилися там, куди завжди писали тільки інші. Ввечері зайшла Валентина Петрівна, сусідка, принесла банку варення. — Ну що, чула, тобі молодь отой… ну… розумний телефон подарувала! — пожартувала на порозі. — Смартфон, — уточнила Надія Сергіївна. Слово ще здавалося завеликим для її віку, але вимовляла тепер із легким задоволенням. — І як? Не кусається? — усміхнулася сусідка. — Поки тільки пищить, — зітхнула вона. — Все по-іншому… Кнопок нема. — Мій онук теж наполягає. Каже — без цього нікуди. А я думаю — вже пізно. Хай вони в тому інтернеті самі… Слово «пізно» боляче вкололо. Вона й сама так думала. Але тепер у її кімнаті лежала річ, яка наче казала: ще не пізно. Можна спробувати. Через кілька днів син зателефонував: — Я тебе записав до терапевта через інтернет. — Як це — через інтернет? — не розуміла. — Через «Дію», мамо! Зараз усе так. Ти можеш і сама заходити. Я тобі логін і пароль на листочку залишив, він лежить в шухлядці під телефоном. Відкрила — дійсно, лежить акуратний листок із цифрами та літерами, мов рецепт від лікаря. Наступного дня спробувала. Ввімкнула смартфон, відкрила браузер, як показував Артем. Ввела адресу. Все по листочку — буква за буквою, цифра за цифрою. Помилилася двічі — стерла, почала спочатку. Врешті сайт відкрився — білі й сині поля, кнопки. — Введіть логін, — шепотіла вголос. — Пароль… Логін якось вписала. З паролем складніше: перемикається клавіатура, то зникає, то з’являється. Одного разу натиснула не туди — все очистилося. Вилаялася під ніс, сама собі здивована. Зрештою відклала телефон і підняла стаціонарну трубку. Зателефонувала сину. — У мене нічого не виходить, — сказала. — Ваші паролі — це катування. — Мамо, не нервуйся! Я ввечері заскочу, покажу ще раз. — Ти весь час приїжджаєш, показуєш, а потім знову я з цим одна! Мовчання. Потім: — Я розумію, — зрештою сказав. — У мене робота, але приїду з Артемом. Він пояснює краще ніж я. Погодилася. Але поклала трубку з гірким відчуттям: виходить, без них — нічого не можу. Ввечері Артем прийшов, сів поруч: — Ну, бабусю, показуй, що не виходить! Показала — сайт, екран. — Тут усе складно… Я боюсь щось натиснути і все зіпсувати. — Тут нема чого псувати, — знизав він плечима. — Максимум — вийдеш із облікового запису, нічого страшного. Він пояснював терпляче, показував, де шукати записи до лікаря, як змінити мову. — Ось, дивись, твій запис. Якщо захочеш відмінити — натискаєш сюди. — А якщо випадково скасується? — То запишешся заново, — посміхнувся. — Але це не страшно. Вона кивнула. Для нього — не страшно. Для неї — ціла подія. Після його відходу довго сиділа з телефоном у руках. Здавалося, цей маленький екран постійно перевіряє її на міцність: то логін, то пароль, то помилка з’єднання. Світ був простий: зателефонував, домовився, прийшов. Тепер треба розбиратись із кнопками та написами. Через тиждень cталась історія з лікарем. Прокинулася з важкою головою, слабкість, тиск скачив. Пригадала, що запис до терапевта післязавтра. Вирішила перевірити час. Включила — увійшла на сайт — у розділі запису немає її прізвища. Серце тьохнуло. Усе перегорнула — порожньо. Учора нічого не тиснула… Чи тиснула? Пам’ятає, як намагалася подивитися, як скасовується запис… Чи не натиснула зайвого? Захотіла подзвонити сину. Але тиждень у нього завантажений. Уявила його на роботі: «Вибачте, у мене мама знову не впоралася із телефоном»… Соромно. Взяла себе в руки. Згадала про Артема — але у нього заняття. Не хочеться знову кликати на допомогу. Довго дивилася на телефон. Нарешті — відкрила сайт, зайшла в особистий кабінет, трусячись, натискала все правильно. Записи немає. Рішуче натиснула «Записатися на прийом». Вибрала терапевта, дату, найближчий ранок. «Підтвердити». Завмерла. Екран трохи подумав: «Ви успішно записані». Під цим її прізвище. Зітхнула з полегшенням. Вдалося самостійно. Щоб переконатися, зробила ще крок: відкрила месенджер, знайшла чат із лікаркою, яку син додав у контакти. Натиснула мікрофон. — Доброго дня, це Надія Сергіївна. У мене з тиском не дуже. Я записалася до вас через сайт на післязавтра. Якщо зможете — передивіться, будь ласка. Відправила. Через кілька хвилин — відповідь великими літерами: «ДОБРЕ, БАЧУ ВАС У СИСТЕМІ. ЯКЩО СТАНЕ ГІРШЕ — ТЕЛЕФОНУЙТЕ ОДРАЗУ». Більше не так лячно. Запис є, лікарка знає. Увечері написала у сімейний чат: «Записалася до лікаря сама. Через інтернет». Знову помилилася, не виправляла. Першою відповіла Даша: «Вау! Ти крутіша за мене». І сердечко. Потім невістка: «Мамо, ти молодець. Пишаюсь тобою». Нарешті син: «Бачиш, казав — все вийде». Вона перечитувала й відчувала: щось усередині розправляється. Не те щоб стала частиною їхніх мемів і переписок, але між ними з’явилася ниточка. Тепер за неї можна смикнути — і хтось відгукнеться. Після прийому у лікаря вирішила вчитись новому. Даша якось розповідала, що з подругами обмінюються фото: їжі, котів і всякої дрібниці — має власну «картинку дня». Вона трохи дивувалася, трохи заздрила. У сонячний день взяла смартфон, відкрила камеру. На екрані з’явилася її кухня, тільки в рамці. Підвела ближче до розсади на підвіконні. Натиснула круглу кнопку. Клац. Фото трохи розмите, зате видно зелені паростки й сонячну смужку на столі. Вона дивилася на них — і здалося: такі маленькі паростки схожі на неї поруч із цим телефоном. Також тягнуться до світла, хоча земля поки ще важка. Відкрила сімейний чат. Прикріпила фото. Довго думала, що написати. Нарешті: «Мої помідори ростуть». Відправила. Відповіді прийшли майже одразу. Даша — фото з кімнати, заваленої підручниками. Невістка — тарілку салату й підпис: «Вчуся у вас». Син — селфі в офісі зі словами «У мами помідори, у мене — звіти. У кого цікавіше життя?» Вона сміялася вголос. Кухня перестала бути самотньою. Начебто поруч сиділи всі рідні — у кожного своє місто, але всі разом. Були й провали. Якось ненароком відправила голосове у спільний чат, пробуючи кнопку. Запис: вона бурчить на телевізор і коментує новини. Внуки засміялися, син написав: «Мамо, ти як ведуча авторської програми». Соромно, а потім і смішно. Зате живий голос. Плутала чати: замість Даші писала в загальний, питала, як видалити фото. У відповідь — детальна інструкція від Артема, «я теж не знаю» від Даші й картинка від невістки: «Мамо, ти у нас — прогрес». Все ще часто помилялася в кнопках. Боялася оновлень. Слова «оновити систему» звучали підозріло: немов хтось хоче змінити все, до чого щойно звикла. Але щодня страх меншав. Знала вже, як знайти автобуси, прогноз погоди. Знайшла в інтернеті рецепт пирога, як у дитинстві. Надрукувала, сфотографувала й відправила в чат. Помітила: усе рідше дивиться на стаціонарний телефон. Він висить на стіні, але вже не єдиний зв’язок із світом. Тепер у неї ще одна ниточка — невидима, але міцна. Одного вечора, коли за вікном сутеніло, вона сиділа у кріслі з телефоном і перечитувала сімейний чат. Там фото з роботи сина, селфі Даші, жарти Артема, повідомлення невістки про щось побутове. Між ними — її послання: фото помідорів, голосове з рецептом, питання про ліки. Вона раптом зрозуміла: вже не спостерігач крізь скло. Не знає половини модних слів, не тямить, як ставити смайлики, як діти. Але відповідають їй, посилають сердечка — і цього досить. Телефон пискнув. Нове повідомлення. «Бабусю, завтра контрольна з алгебри. Можна я тобі потім подзвоню і поскаржуся?» — написала Даша. Вона усміхнулась. Повільно, стараючись не помилитися, відповіла: «Дзвони. Я завжди на зв’язку». І відправила. Поклала смартфон поруч із чашкою чаю. У кімнаті було тихо, але ця тиша вже не здавалася пусткою. Десь там, за стінами і поверхами, її чекали дзвінки й повідомлення. Вона не стала частиною «двіжухи», як казав Артем, але знайшла свій куточок у світі екранів. Допила чай, встала, вимкнула світло на кухні й, ідучи до кімнати, машинально оглянулася на телефон. Маленький чорний прямокутник спокійно лежав на столі. Вона знала: якщо захоче — зможе торкнутися і простягнути руку до своїх. І цього зараз було достатньо.

Автор Мельник БогданЧас читання 13 хв.Опубліковано 26.01.2026

На зв’язку

Ранок у Ганни Степанівни починався завжди однаково. Чайник на плиті, дві ложки заварки у пузатий глечик, якого вона оберігала ще з тих часів, коли діти були маленькі, а все життя здавалося попереду. Поки вода закипала, вона вмикала маленьке радіо на кухні й слухала новини, ледь розбираючи слова ведучих, але ці голоси стали їй ріднішими за багато знайомих облич.

На стіні висів годинник з жовтими стрілками. Вони цокали справно, а ось дзвінок міського телефону під ними лунав дедалі рідше. Раніше ввечері він деренчав, коли телефонували подруги поговорити про серіал чи поділитися про синоптики. Зараз ті подруги то хворіли, то виїжджали до дітей у Полтаву чи Львів, а то й уже відійшли назавжди. Телефон стояв у кутку, важкий, з трубкою, яка приємно лягала в долоню. Ганна Степанівна іноді проводила по ній рукою, проходячи повз, ніби питала: ще живий цей зв’язок, чи ні.

Діти дзвонили вже по мобільному. Вірніше, вона знала: вони постійно спілкуються в месенджерах, у соцмережах. Бо коли приїжджають телефони не випускають із рук. Син міг посеред розмови раптово замовкнути, уткнутися в екран, пробурмотіти: «Секундочку», і почати швидко натискати по склу. Онука, худенька дівчинка з довгою косою, майже не відривалася від телефону там у неї і друзі, і уроки, і музика. У кожного своє там.

А в Ганни Степанівни був старий кнопковий телефон. Його купили, коли вона вперше опинилася в лікарні з тиском.

«Щоб ми могли дотелефонуватися у будь-яку хвилину», сказав тоді син.

Телефон лежав у сірому чохлі на полиці в коридорі. Іноді вона забувала його зарядити. Часом ховався на дні сумки серед хусток та чеків з АТБ. Дзвонив він рідко, і навіть коли дзвонив Ганна Степанівна зазвичай не встигала натиснути потрібну кнопку, потім довго злилася на свою повільність.

Цього дня їй виповнилося сімдесят п’ять. Цифра здавалася чужою. Всередині їй було максимум шістдесят, а то й ще молодше. Але ж паспорт не обдуриш. Ранок плив по звичному маршруту: чай, радіо, легка зарядка для суглобів, яку показала лікар у поліклініці. Дістала з холодильника салат, приготований напередодні, поставила на стіл пиріг діти обіцяли приїхати о другій.

Вона все ще дивувалася: як це день народження обговорюють не телефоном, а в якомусь «чаті». Син казав:

Ми з Катрею все в сімейному чаті вирішуємо. Я тобі колись покажу.

Не показав. Для Ганни Степанівни слово «чат» звучало чужим, з того світу, де люди живуть у маленьких віконечках і говорять літерами.

О другій вони приїхали. Першим у коридор ввалився онук Назар із рюкзаком і навушниками, за ним тихо прослизнула онука Ліда, а вже потім син з невісткою, навантажені пакетами. В хаті враз стало людно й шумно. Відчувалося тепло свіжої здоби з кавярні, парфуми, а ще якийсь легкий, стрімкий запах, якого вона не могла визначити.

Мамо, з днем народження! Син обійняв її швидко й міцно, наче поспішав далі.

Подарунки поклали на стіл, квіти у вазу. Ліда відразу запитала, як підключитися до вай-фаю. Син, злегка насупившись, пошукав у кишені записку з паролем і почав диктувати набір цифр та літер, від яких у Ганни Степанівни захололо в голові.

Бабусю, а чому ти не в чаті? спитав Назар, роззуваючись і прямуючи до кухні. У нас же там вся двіжуха!

Який там чат, відмахнулася Ганна Степанівна, підсовуючи йому тарілку з пирогом. Мені й телефонного цього вистачає.

Мамо, втрутилась невістка, ми якраз тому і… вона глянула на чоловіка …У нас для тебе подарунок!

Син дістав з пакета акуратну білу коробочку з блискучим малюнком. Ганна Степанівна одразу відчула тривога піднімається, вона вже здогадалась, що там усередині.

Смартфон, сказав син майже як поставив діагноз. Хороший, нормальний, не дуже дорогий. Має камеру, інтернет і все, що треба.

А навіщо мені? спитала вона, намагаючись говорити спокійно.

Мамо, щоб ми могли з тобою говорити по відео, невістка говорила жваво й беззаперечно. У нас сімейний чат, фотографії, новини. А ще через інтернет все до лікаря записатися, платіжки глянути, пенсію спитати. Ти ж нарікала, що в поліклініці черги.

Я і так якось… почала вона, але побачила, як син тільки зітхнув.

Мамо, нам буде спокійніше. Якщо щось ти напишеш, або ми. Не треба буде чекати шукати той кнопковий і згадувати, де там зелена слухавка, він посміхнувся, намагаючись згладити різкість. Але вона все ж відчула гіркоту. Мовляв, стара й неповоротка.

Добре, кинула вона, переводячи погляд на коробку. Якщо вже так хочете.

Коробку розпаковували разом, як колись подарунки дітям. Тільки тепер діти великі, а вона сидить у їхньому колі, відчуваючи себе не господинею, а ученицею. Витягли тоненьку чорну плитку, холодну, слизьку. На екрані жодної кнопки.

Тут усе сенсорне, пояснив Назар. Треба доторкатися. Ось так.

Проводить пальцем, екран спалахує різнокольоровими значками. Ганна Степанівна здригається. Здається, зараз пристрій потребуватиме пароль, логін, ще якусь технологію

Не лякайся, несподівано лагідно каже Ліда. Ми все налаштуємо. Головне ні на що не натискай сама, поки не пояснимо.

Ці слова образили гостріше за все. «Ні на що сама» немов маленькій.

Після обіду всі зрушилися у вітальню. Син сів поруч і поклав смартфон їй на коліна.

Ось дивись, почав він. Це кнопка увімкнення. Тиснеш тримаєш. З’являється заставка, далі блокування. Щоб відкрити проводиш отак.

Все в голові змішалося: кнопка, заставка, блокування. Звучало, мов з іншої мови.

Зачекай, попросила вона. По черзі, інакше забуду.

Та не забудеш, махнув син рукою. Це ж просто, звикнеш.

Вона кивнула але знала: швидко не звикне. Потрібен час прийняти, чиїм тепер простором стала ця прямокутна штука.

До вечора в телефоні вже були номери рідних, сусідки Олени Федорівни, сімейного лікаря. Син встановив Вайбер, завів для неї профіль, додав у сімейний чат. Поставив великий шрифт.

Бачиш, пояснював. Ось наш чат. Тут пишемо. Я ось напишу:

Появилося його повідомлення. Зверху від невістки: «Ура, мама з нами!» Слідом від Ліди: жменька смайликів.

А я як? спитала вона. Як мені?

Сюди натискаєш, син показав з’являється клавіатура. Пишеш. Можна ще голосове.

Вона спробувала. Пальці тремтіли. Замість «дякую» вийшло «дякуо». Син засміявся, невістка теж, Ліда залилася хихотінням і кинула ще емодзі.

Нічого, сказав син, помітивши її напруження. Всі з цього починають.

Вона кивнула, хоча всередині жеврів сором. Немов іспиту не здала.

Коли всі поїхали, у хаті стало тихо. На столі недоїдений пиріг, квіти та порожня коробка. Смартфон лежав екраном вниз. Вона обережно перевернула екран темний. Натиснула м’яке світло. На заставці фото з минулого Нового року: вся родина, і вона у синій сукні, брівка піднята, наче й тоді сумнівалась, чи їй там місце.

Провела пальцем значки розбіглися. Телефон, повідомлення, камера Згадала слова сина: «Не натискай зайвого». Але як знати що зайве?

Врешті, поклала смартфон. Хай трохи полежить. Нехай звикне до квартири.

Наступного ранку прокинулась рано. Поглянула на новий телефон. Лежить, ніби чужий. Вчорашній страх трохи розвіявся це ж тільки річ. Її можна освоїти. Колись і мікрохвильовки боялася, а тепер нічого.

Приготувала чай, присіла до столу, підтягла до себе смартфон. Увімкнула. Рука волога. Заставка сімейне фото. Провела пальцем, знайшла зелений телефончик щось знайоме натиснула.

Контакти: син, невістка, Ліда, Назар, Олена Федорівна, лікар. Вибрала сина. Дзвоник завібрував.

Алло, трохи здивовано, почувся син. Мамо? Все добре?

Добре, відповіла, зростаючи відчуттям гідності. Просто перевіряю. Вдалося.

Ну я ж казав! Молодець. Тільки наступного разу через вайбер дзвони дешевше.

А це як? розгублено.

Потім покажу. Я на роботі.

Відклала слухавку. Серце калатало, як після швидкої ходьби. Але стало тепло. Сама зателефонувала, без підказок.

Через деякий час прийшло повідомлення у сімейний чат. Телефон пискнув, екран спалахнув. Ліда: «Бабусю, як ти?» Під цим маленьке поле для відповіді.

Довго вдивлялася, потім натиснула. З’явилася клавіатура. Букви дрібні, але можна розібрати. Почала натискати по одній. «В» мимо, потім «с». Стерла. Ще раз Нарешті вивела: «Все добре. Пю чай». Помилилася у «добре», залишила так. Натиснула напис «Відправити».

Миттєво прийшла відповідь Ліди: «Ого, ти сама написала?!» І ще сердечко.

Вперше давно помітила усміхається сама до себе. Її слова, не чужі.

До неї зайшла Олена Федорівна з банкою варення.

Ну що, чула, тобі діти цей як його «розумний телефон» подарували, сміється на порозі.

Смартфон, хвацько відгукнулася Ганна Степанівна. Слово ще чуже, але промовила з приємним присмаком.

І як? Не кусається? зиркнула сусідка, напівжартома.

Поки що лише пищить, зітхнула господарка. Там все не по-нашому: кнопок немає.

Мій Сашко теж умовляє. Каже, зараз інакше не можна. А я думаю вже пізно. Нехай вони собі

«Пізно» болюче слово. Вона теж так думала. А тепер у неї є річ, яка ніби шепоче: ще ні, не пізно. Треба спробувати.

За кілька днів син повідомив записав її до сімейного лікаря через інтернет.

Як це, через інтернет? дивується вона.

Через «Дію», мам. Ти, до речі, сама можеш. Я тобі написав логін і пароль на листочку, у шухляді під телефоном.

Знаходить листок. Розбирає по складах як рецепт.

Наступного дня вирішилась. Вмикає смартфон, знаходить браузер, як учив Назар. Набирає адресу з листочка: повільно, двічі стирає, плутається. Нарешті сайт завантажується. Комірки й кнопки, якесь море букв.

Введіть логін, читає вголос. Пароль.

З логіном якось справилася. З паролем складно: літери з цифрами, клавіатура скаче. Десь не туди натиснула видалилося все. Мимоволі вилаялась. Зрештою поклала телефон і взяла звичайну трубку.

У мене не виходить, з досадою каже. Ваші паролі катування.

Мамо, не хвилюйся. Я ввечері заїду з Назаром, сказав син. Він краще пояснить.

Вона погодилась, та поклала слухавку з важким відчуттям: ніби без них нічого не може.

Увечері Назар, знявши кросівки, сів поруч:

Давай, бабусю, покажи.

Вона відверто: Тут складно. Кнопок море, мови незрозумілі.

Нічого не зламаєш, максимум вийдеш із акаунта.

Звикає пояснювати спокійно. Показує де перекласти, як багатьох лікарів знайти, як запис скасувати.

Ось, бачиш твоя запис. Не зможеш прийти ось тут «Скасувати».

А якщо випадково скасую?

Перезапишешся. Нескладно.

Він йде. Вона довго тримає телефон у руках. Здається цей прямокутник щораз випробовує її на міцність.

Минув тиждень трапилась історія з лікарем. Вона прокинулась важка, тиск знову стрибав. Пригадала прийом у терапевта за два дні. Вирішила перевірити чи є запис. Заходить, як учив Назар Немає її прізвища. Зникає. Переглядає туди-сюди, марно. Здається, натискала вчора на «скасувати» лише потренуватись Може, випадково видалила?

Паніка.

Перший порив дзвонити сину. Але згадав: тиждень гарячий на роботі. Відчула, як у нього на душі накопичується втома: «Мама знову не справляється». Стало соромно.

Зібралася. Дихнула. Вирішила сама. Зайшла на сайт, зайшла у розділ «Записатися». Вибрала лікаря, дату найближча через три дні, хоча й пізніше, ніж хотілось. Натиснула підтвердити. Екран чекав, врешті напис: «Ви успішно записані». Її прізвище, нова дата, час. Легше стало. Вперше зробила це сама.

Тепер ще крок: відкрила Вайбер, чат із лікарем, натиснула мікрофон.

Доброго дня, це Ганна Степанівна. Тиск поганий. Я записалася через сайт на прийом. Якщо щось прошу повідомити.

Відправила. Через кілька хвилин відповідь: «ПОБАЧУ В СИСТЕМІ. ЯКЩО ПОГІРШИТЬСЯ ДЗВОНИТЕ ОДРАЗУ».

Вдихнула. Запис відновила, лікар у курсі. Усе через цей маленький екран.

Ввечері написала в чат: «Записалася до лікаря сама. Через інтернет». Помилилась, але не виправила.

Першою відгукнулася Ліда: «Ой, бабусю, ти краща за мене!» Далі невістка: «Мамо, пишаюсь тобою!» І син: «Я ж казав, що вийде!»

Ганна Степанівна читала ці слова, і відчувала: щось невидиме повязує їх. Між нею і сімєю тепер тонка ниточка, за яку можна смикнути і отримати підтримку.

Після прийому у лікаря вирішила навчитися ще чогось. Ліда якось казала з подругами фотографують їжу, котів, усе підряд. Їй таке здавалося кумедним, навіть дурнуватим, але в душі заздрила спільному простору. У неї ж лише радіо та вікно на сусідні тополі.

Якось, коли сонце весело розливалося по кухні, а на підвіконні зеленіли банки з розсадою, вона навела камеру смартфона на баночки. Натиснула коло клац.

Вишла трохи розмита, але непогана фотографія: зелені паростки, смужка світла на столі. Вона довго розглядала її. Подумала: ці крихітні росточки так схожі на неї саму простягають листя до світла, хоч і стоять у важкій землі.

Відкрила чат, прикріпила фото. Дописала: «Мої помідори ростуть».

Відповідь миттєва. Ліда сфотографувала свою кімнату; невістка тарілку із салатом: «Вчуся у вас!» Син селфі з кабінету: «У мами помідори, у мене звіти. У кого краще?»

Сміялася вголос так стало добре.

Без курйозів не обходилося. Одного разу надіслала голосове в загальний чат, тоді як тренувалася. Чутно: вона сварить телевізор за чергову політику. Увесь чат реготав; син: «Мамо, ти як на Суспільному!» Відчула ніяковість і раптом розсміялась. Живий голос і нічого.

Часом плутала чати: особисте до Ліди йшло в загальний. Питала: «Як видалити фотографію?» Назар скинув інструкцію, Ліда відповіла: «Я сама не знаю», невістка мем: «Мамо, ви прогрес!»

Все ще губилась у кнопках, боялась системних оновлень: «Оновити систему» страшно. Хтось знов усе поміняє тільки-но звикла

З кожним днем страх минав. Почала знаходити розклад маршруток, дивитися прогноз погоди не лише по радіо. Одного разу навіть відшукала в інтернеті рецепт маминого пирога. Довго шукала, але впізнала знайомі інгредієнти аж запекло в очах.

Нікому не стала про це писати. Просто спекла й надіслала фото: «Згадала, як пекла бабця». Сердечки, восклику, «Надішліть рецепт!». Відправила фото свого записника з дитячим почерком.

Якось зрозуміла все рідше дивиться на стаціонарний телефон. Той ще висять, але вже не здається єдиною ниткою. Тепер є ще одна невидима, але справжня.

Ввечері, коли сіра сутінь повільно перетікала між вікнами, вона сиділа з телефоном у руках, перечитувала сімейний чат: знімки з роботи сина, селфі Ліди, жарти Назара, короткі повідомлення Катрусини про побут. Між ними і її фото з томатами, голосове з рецептом, питання про ліки.

Вона раптом відчула: вже не за склом. Не розуміє половини слів, смайлики інша епоха, але її відповіді читають, питання не ігнорують, фотографії «лайкають», як казала Ліда.

Телефон пискнув. Нове повідомлення: Ліда «Бабусю, завтра контрольна з алгебри. Можна тобі потім зателефоную й поскаржуся?»

Вона всміхнулася. Повільно написала, стежачи за буквами: «Дзвони. Я завжди слухаю». Надіслала.

Поклала смартфон біля склянки з чаєм. У квартирі тихо, та ця тиша вже не лякає. Десь там, через поверхи й міста, її чекають повідомлення і дзвінки. Вона не стала частиною цієї молодіжної «двіжухи», як казав Назар, але знайшла свій простір світла в цьому світі екранів.

Допила чай, піднялась, вимкнула світло на кухні і, виходячи, кинула погляд на телефон. Маленький чорний прямокутник спокійно лежав на столі. Вона знала: якщо захоче, зможе торкнутися і вже буде на зв’язку зі своїми.

І зараз цього цілком достатньо.