” Все, досить, я йду! Скільки можна! Допоможи, допоможи але ж я теж хочу жити, як раніше! Хочу бути коханим чоловіком, а не нянькою! Працюю, втомлююся Піду до друга, випю, а потім знайду собі молоденьку ой” сидів за кермом Сергій Ковальчук, затягуючись сигаретою, і думав про те, що сьогодні поставив крапку у своєму шлюбі.
Їхня історія з дружиною була класичною: закохалися, жили без думки про завтра, забували про захист і через кілька місяців вона показала йому тест із двома смужками.
“Звичайно, народжуй, ми впораємось!” сказав тоді Сергій, а всі тітки й дядьки радісно закивали: “Ой, як же добре, хоч онуків діждемося!”
Потім було весілля, вагітність, щасливі сльози народився син! І на цьому щастя скінчилося. Дружина перетворилася на затуркану квочку: невиспана, неумита, постійно зверталася до нього: “Підтримай, допоможи!”
А де ж його дівчина? Рідні, які обіцяли допомагати, раптом зникли. І ось вони самотужки, без підтримки
“Я не готовий бути батьком!” вигукнув сьогодні Сергій і вийшов, грюкнувши дверима перед обличчям дружини, яка тримала на руках немовля.
Різкий скрегіт гальм Перед машиною раптом виросла постать старий у потертому плащі.
“Ти що, жити набридло?!” вискочивши з авто, Сергій підбіг до нього.
Чоловік підвів голову, і Сергій побачив старі, сумні очі.
“Так,” прошепотів старий.
Сергій здивований: “Діду, вам допомогти? Може, підвезти?”
“Я не хочу більше жити.”
“Що ви таке кажете? Давайте, я вас відвезу? Розкажіть, може, щось пораджу?” Сергій взяв його під руку й посадив у машину.
“Ну, розповідайте,” закурив Сергій.
“Довга історія.”
“А я не поспішаю.”
Старий глянув на фотографію на торпедо.
“Пятдесят років тому я зустрів дівчину. Одружилися, народився син Здавалося б, ідеальне життя. Але мені хотілося пристрасті, як у молодості. Дружина була виснажена дитиною, а я замість допомоги знайшов собі іншу. Дружина дізналася розлучилися. Із новою жінкою не склалося, але мені було все одно. А колишня одружилася знову, син став називати вітчима татком А я був сам.”
“І що далі?” нервово затягнувся Сергій.
“Догулявся. Ні сімї, ні дітей. А сьогодні сину пятдесят. Пішов привітати а мене навіть на поріг не пустили. Кажуть: «Ти не батько. Гуляй далі».”
Сергій постукав пальцями по керму. “Діду, куди вас відвезти?”
“Та я тут живу, не турбуйся.” Старий вийшов і пішов до хмарочоса поруч.
Сергій дочекався, поки той зайде в підїзд, потім розвернувся й поїхав у супермаркет. Купив квіти.
“Пробач мені,” упав на коліна перед плачучою дружиною. Взяв сина на руки, заніс у кімнату і, гойдаючи, почав співати: “Ой ходить сон коло вікон”
Син швидко заснув, притиснувшись до його грудей. Сергій дивився на нього: “Я хочу почути, як він скаже «тато»”
*Тим часом у іншому будинку*
“Знову когось рятував?” з усмішкою зустріла його дружина.
“Так, треба ж комусь молодому голову просвітлити,” посміхнувся старий, вішаючи плащ.
“І хто ж цього разу потрапив під твою опіку?”
“Той, хто колись був як я.”
“Ходімо вечеряти. До речі, завтра в сина ювілей ніяких «рятувань», гаразд?”
“Як можна забути? Пятдесят років нашому хлопчику!” обійнявши дружину, він пішов на кухню.
Ось така історія. Вірити чи ні вирішуйте самі. Але іноді доля дає нам шанс зрозуміти все поки не пізно.
