Надії вже не залишилось
Та заберіть свої гроші, вони мені не потрібні! зі сльозами на очах вигукнула Олеся і кинула зімяті гривні на підлогу.
Та це ж ваші гроші, спокійно відказала власниця квартири. В тому, що сталося, моєї вини немає. Тільки, будь ласка, не влаштовуйте скандал сусіди ж сплять.
Олеся кинула злий погляд на жінку в дверях, розвернулась і швидко побрела сходами.
А коли вийшла з підїзду, в очах потемніло, ледь допленталась до лавки.
Сіла, закрила обличчя руками й заплакала. Тихо, майже беззвуково, з докором до себе:
“Краще б я ніколи не погоджувалась їхати на те весілля…”
*****
Олесю, я виходжу заміж! радісно повідомила у слухавку давня подруга Дарина. Весілля вже за місяць. А потім ще вінчання. Ти приїдеш?
Вітаю від душі, Дарино. Дуже тішуся за тебе. Тільки… Олеся важко зітхнула.
Ну, кажи вже, не тяни!
Пробач, але, мабуть, не зможу приїхати. Дуже хотіла б, чесно, але…
Що значить не зможеш? щиро здивувалася Дарина. Ми ж, здається, з першого класу разом, все життя бок-о-бок, а ти на весілля не приїдеш? Образити мене хочеш?
Та ні, навіть думки такої не мала. Просто весілля й вінчання це ж не один день…
Та що там, три дні всього! Думаю, з роботи відпроситись не проблема.
Справа не в роботі. В мене ж кіт, Мурчик. Його лишити нема кому. І взяти із собою не можу, ти ж сама розумієш…
Ой, подруго, це не відмовка! Попробуй попросити когось наглянути чи в готель для тварин здати. Все вирішується, якщо постаратися. Я допоможу, якщо щось!
Навіть не знаю, Дарино…
Ну, маєш місяць. Не підведи, дуже прошу. В такий важливий день хочу, щоб ти була поруч.
Після розмови Олеся довго крутила у себе в голові цю ситуацію. І розуміла: залишати Мурчика самого це просто жах. Він же страшенно домашній і не любить бути сам.
Та все ж за кілька тижнів наважилась поїхати. Мурчика довірила жінці, яку знайшла через оголошення онлайн.
Ірина Олександрівна вже не перший рік тримає тимчасову перетримку котів у себе вдома, навіть відгуки хороші й досвід має, бо працювала у ветклініці. Олеся добре вивчила все про неї перед дзвінком і, коли приїхала, побачила простору трикімнатну квартиру, а окрема кімната була облаштована саме для котів. Господарка теж справила приємне враження.
Разом із Мурчиком у квартирі на той час було ще кілька котів, тому Олеся заспокоювала себе, що він точно сумувати не буде.
Мурчику, мій хороший, я тебе скоро заберу. Три дні! пообіцяла вона, погладивши улюбленця по рудій шиї.
Кіт потерся об ноги й подивився великими очима, мов би все розумів.
Та не хвилюйтеся, підморгнула Ірина Олександрівна. Все буде добре!
Олеся віддала їй тисячу гривень за перетримку і попрохала одразу дзвонити, якщо щось трапиться.
*****
Весілля промайнуло блискавкою, святкували по-українськи з тостами, сміхом, танцями до ранку. Дарина сяяла щастям, її новий чоловік був чемний і приємний. Олеся раділа за подругу, але думками не раз поверталася до Мурчика що з ним, чи не сумує.
Вона телефонувала Ірині Олександрівні щодня:
Добрий день! Як там мій Мурчик? Не шкодить?
Все добре. Ваш котик такий кмітливий! Їсть зі смаком, в лоток ходить чемно. Ви ж через три дні приїдете?
Так… звісно. Я дуже за ним скучила.
Коли Олеся нарешті повернулася додому у Львів, одразу подзвонила Ірині Олександрівні. Та важко зітхнула у слухавці:
Так, приходьте…
Олеся їхала у таксі з неспокійним серцем. Все крутилось у голові: хіба може щось бути не так? Адже жінка обіцяла, що все окей.
Коли вона увійшла до квартири, голос Ірини Олександрівни прозвучав глухо і винувато:
Ваш кіт загубився… Пробачте.
Що?! Як це трапилось?!
Ремонтували сусіди зверху, шум такий стояв, що всі коти перелякалися. Я хотіла піти просити, аби кілька днів не гучили, а коли відчинила двері ваш Мурчик прошмигнув у підїзд і пропав. Я думала знайду сама. Завжди знаходила, а цього разу не вдалося. Оголошення всюди розмістила, але поки марно. Не засмучуйтесь, ймовірно ще знайдемо…
Ви б одразу могли сказати! А не заспокоювати! закричала Олеся.
Я сподівалась, що самотужки впораюсь. Якщо хочете забирайте гроші…
Мені не потрібні ваші гроші! кинула Олеся й пішла, грюкнувши дверима.
Вийшла надвір, сіла на лавку, і сльози полилися. Як боляче було уявити, що її сіроманець десь блукає сам серед чужих дворів…
*****
Усі наступні тижні Олеся тільки й жила пошуками Мурчика. Вона шукала його і у дворах Львова, і на сторінках у Facebook, і на різних форумах. Допомагали волонтери, знайомі, навіть зовсім чужі люди.
Та минув місяць, потім ще, а його все не було. Найгірше, що свіже фото Мурчика дівчина так і не зробила, лиш ті піврічної давності, де він ще кошеням.
Мама заспокоювала по телефону:
Доцю, головне не впадай у відчай. Я розумію, як ти його любиш. У нас в селі в сусідки якраз народилась купа рудих котенят, приїжджай забереш собі когось!
Дякую, мамо. Але ще ні. Мені потрібен саме мій котик…
З часом Олеся змирилась шанс знайти Мурчика майже зник. Вона щиро молилась, щоб він хоча б живий і не мерз десь на вулиці.
*****
Далі жити стало якось порожньо. Все пригнічувало, вдома панувала тиша і холод.
Щоб не сходити з розуму, у вихідні Олеся тікала на вулиці Львова, годинами блукала чужими дворами, заглядала в людські вікна і шукала знакомі руді мордочки біля смітників.
Одного разу, сама не знаючи як, опинилася майже на околиці біля притулку для тварин.
А може, й справді, як мама каже, взяти ще когось…? подумала вголос.
Аж тут за парканом зявилася співробітниця притулку:
Дівчино, хочете, покажу наших котів? Не обовязково когось брати, просто подивитись.
Олеся вагалась, але ввічливо погодилась.
Ось тут у нас Арсенчик, а ось Барбарис. Дивіться, які хороші! розповідала доглядальниця.
Олеся враз відчула, як трохи легше стало на душі. Всі ці тварини дивилися на неї з такою надією… Спокій і тихе тепло прийшли несподівано.
А той, у найдальшому вольєрі, хто? запитала вона.
А-а, це наш котик-відлюдник. Уже півроку як у нас. Нікого до себе не підпускає, їсть самотньо. Погано пережив вулицю, але досі ні з ким не звик.
Олесю щось кольнуло.
Можна подивитись ближче?
Дівчина з притулку погодилась. І коли Олеся ступила до клітки, побачила рудого кота, який демонстративно сидів, відвернувшись.
Ось він, наш важкий характер. Завжди такий неприступний…
Олеся дивилася не моргаючи. Серце застукало пришвидшено не може бути… Але її серце підказувало щось знайоме.
Мурчик? прошепотіла вона. Мурчик… це я, твоя Олеся…
Кіт повільно повернув голову. Очі блиснули здивуванням. Він ще не вірив, що це справді вона. І спершу мовчав, наче ображений. А потім у ньому перемогла котяча любов: він рвонув до дверей і забився об сітку, просячись на руки до Олесі, як колись.
Доглядальниця встигла лише прочинити вольєр, і вони нарешті обійнялись кіт і його господиня.
Їхня зустріч бачило сонце над Львовом, бачили всі працівники притулку, навіть птахи, що пролітали мимо.
Олеся обіцяла допомагати притулку. Бо завдяки їм її улюбленець вижив.
*****
Дорогою додому Мурчик муркотів, як старий запорізький мотор, і ніби розповідав Олесі, як все сталось тієї страшної ночі: “Було дуже страшно, нікого поруч, шум і хаос, тому я втік тебе шукати… А потім пригода, автівки, жах, притулок… Але я живий. І головне ти прийшла за мною, я це знав!” Кіт заглянув їй в очі.
Я тебе вже ніколи не залишу, мій дорогий Мурчику. Як би не склалося, ти завжди зі мною, обіцяю.
