Було це давно, в одному забутому Богом куточку Полтавщини, у селі, що звалося Вербова Балка. Нині вже мало хто згадає ті старі часи, коли над кожною хатою ще курилися димки, а на городах, як і личить, росло всякого добра видимо-невидимо.
Надія Леонідівна несподівано злягла. Лише її онука, Наталя, безвідмовно сиділа біля ліжка бабусі, не даючи дозвілля навіть самій хворобі. Жодна з дочок не подала навіть звістки усі були зайняті містом та своїми турботами. З’явилися вони, за старим звичаєм, ближче до Великодня по домашні страви, що Надія Леонідівна завчасно приготувала.
Теплого квітневого ранку, коли Вербова Балка ще огорталася густим туманом, Надія Леонідівна вийшла до воріт, ховаючи втому за гострою прямотою.
Навіщо приїхали? холодно сказала вона, дивлячись на старшу доньку Оксану та меншу Ганну.
Оксана аж остовпіла: Мамо, що ти говориш?! зойкнула.
Вже ні про що, діти мої! Все господарство продала…
Як це?! А ми? доньки не могли втамувати подиву.
…Життя в селі було сіре та монотонне. Тому будь-яка новина розбурхувала громаду, мов хвиля прудку річку. Особливо, коли в село зявилася Наталя, онука колишньої завідуючої сільського магазину.
Наш люд звик до простого, а тут дівчина, ще й гарна собою, та на модному джипі! Старі жінки біля старої верби тільки зітхали: Ой, Наталя! Дивися, як же вона справжня розумниця! Всім носа втерла тепер хай заздрять!
І справді найзавидніші родини, що вважали себе сільською «елітою», сховали заздрість під маскою прихильності, поки Наталя за кермом авто обїжджала рідні вулички.
Дітвора й старі вишикувались, аби не проґавити незвичайний момент. Дехто й сльозу радості пустив: Неказка про Попелюшку? Чи справді так буває?
Кажуть, не дарма Наталю ще змалечку дражнили Попелюшкою. Тепер мала повне право відповісти посмішкою тим, хто колись насміхався.
Біля сільського клубу Наталя помітила Павла Івановича, місцевого баяніста.
Павле Івановичу, як ваше здоровя? крикнула йому з вікна.
Все гаразд, Наталю! Заходь на репетицію!
Обовязково, помахала рукою з машини.
За поворотом блискуче авто зникло з очей, а селяни повагом розійшлися по хатах.
Павло Іванович посміхнувся: От дівчина, своєї мети досягла! Тепер би й нашим медикам трохи удачі…
Стара баба Параска скептично махнула рукою: Та що там! Сьогодні в багатьох «жаба» в грудях оживе, таке діло! Не раз було…
Павло не ображався знав, це вже кому як на серці ляже.
А в той вечір, коли все село стихло, в душі Павла Івановича прокинулись давні спогади Бо був у долі Наталії такий момент, коли саме він, як справжній артист і добрий друг, підставив їй плече.
Мати Наталії померла ще тоді, як дівчинці було всього сім років. Батько зник раніше, залишивши на долю дитячий притулок. Жоден родич не спішив забирати дівчинку шкодували часу й грошей.
Аж біля свят Михайла щось защеміло в материнському серці Надії Леонідівни, і забрала вона Наталю додому. Люди в селі це сердечно схвалили, однак знаходились і такі, хто цокав язиком мовляв, гарну ж допомогу від держави на онучу бере!
Слава про Надію Леонідівну була в селі давня: в магазині за будь-якої нагоди у вагу «ловила», а з сусідами сварилась торік навіть через межу з Одаркою посварилися.
Найбільший скарб мала Надія син Юрко працював лікарем у районі, а доньки жили у Києві. Але найчастіше бігали до мами саме по запаси домашньої ковбаски, сала й яєць.
В Надії Леонідівни господарство було справжнє царство: десятки качок, гуси, у кутку сараю поросята сопіли, а за парканом дві кізоньки. Під усе це мала два гектари землі.
З роками важко стало, зарплатка мала, наймати нікого ні за що, згадала про Наталку: буде поміч, хоч не задарма дасться їй шмат хліба. Порадившись із подругою Зоєю, що у тій же крамниці працювала, вирішила оформити дівчинку до себе.
Що їй по притулках тинятись? Люди і так засуджують. А робити буде що все ж краще, ніж чужа служба!
Наталя з радістю допомагала: поралась коло худоби, доглядала город. Селяни жаліли її, а бабуся відганяла чужа справа!
Коли у Вербовій Балці зявилася нова завідувачка клубу Марина відразу заходилась шукати молоді таланти. За порадою Павла Івановича оголосили прослуховування у школі, й Наталю ледь-ледь умовили спробувати.
Соромязлива, змучена працею, Наталя співала і поросята заслуховуваліся, й кізоньки втихали. Але так тонко і чисто, що Марина Сергіївна аж руками сплеснула: Самородок! Голос як струна!
Педагоги поговорили з бабусею, та дозволила онуці займатися музикою. Однак серцем обурювалась: Як же так я її годую, а вона по гуртках! І що та допомога державна копійки! Хотіла аби літо попрацювала, та тут одні концерти…
Зоя навіть ображено відповіла: Подивись років через десять, Наталя стане артисткою, по телевізору бачити будеш!
А мені нащо слава? Я дітей мушу годувати… відрізала Надія Леонідівна.
Поступово успіх Наталі зростав. Об’їздила всі села району, співала й дояркам, і трударям. На обласному конкурсі здобула перемогу, але не задерла носа: так само турботливо ставилася до бабусі. Коли та злягла Наталя була біля ліжка день і ніч.
А ось доньки зявилися, як завжди, лише на Великдень, за смачним. Та вже було пізно. Господарства нема все продано. Й слів бабусі не викинеш:
Наталя не служниця! Ви тільки брати звикли, а зявляєтеся лише за потреби! Досить! Хочу й я старість у спокої прожити! А Наталя нехай вчиться і своє щастя кує.
Образившись, сестри поїхали додому ні з чим. А Надія Леонідівна попрощалася з господарством, залишила лише одну кізку, і продала м’ясо, попросивши допомоги у Зої.
Час йшов. Наталя довго не навідувалася до Вербової Балки сценічна робота, гастролі, власна сімя. Проте щомісяця телефонувала і висилала бабусі гроші в гривнях, по три тисячі за раз.
Коли ж приїхала з сином Максимом у село, бабуся так обіймала правнука, що аж сльози на очах виступили: Нарешті дочекалася, моє золоте сонечко!
Наталю, вже дорослу й статечну, бабуся ніжно цілувала й хвалила:
На концерті по телевізору дивилась кращої за тебе нема!
Ой, бабусю, не перебільшуй, я проста дівчина…
Ні! Ти артистка, справжня. Завдяки тобі і Павлові я нарешті побачила для чого дана людині доля
Наталя посміхалася крізь спогади, ховаючи натруджені руки. Бабуся ж схилилася на її плече, попросила пробачення і було вже не важливо, що минуле було нелегким. Для Наталі головне рідна людина, про яку хочеться дбати до останнього подиху.
