«Не кидайте старого»: історія одного батька, який залишився з нічим і все ж вірив у прощення
Ярослав зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Ганна, побачивши сина на порозі.
— Та я поруч був, вирішив зайти, провідати, — знизав плечима Ярослав.
— Заходь, чайку поп’ємо, — запросила його мати.
Він пройшов у кухню, сів за стіл. У його погляді було щось тривожне, неспокійне.
— Ярославе, щось трапилося? — із занепокоєнням спитала Ганна.
— Мамо, мені батько повідомлення надіслав… — тихо промовив він і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала — і кров у жилах застигла.
«Сину, треба серйозно поговорити. Приходь у суботу до мене. Захопи братів. Це стосується спадщини. Твій батько.»
Кілька років тому Ганна прийшла на роботу в сльозах. Колеги не одразу зрозуміли, що сталося, але вона, витерши очі, проговорила:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молодшу.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — лише сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не коханка. Він попросив розлучення.
— Може, ти надто його опікала? Чоловіки цього не люблять…
— Та я його не опікала! У мене навіть часу не було — діти, робота, все на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… у нього вдача така. Усе життя тягнуло наліво. Поки грошей не було — повертався. А як знайшов гарну роботу — раптом згадав, що йому бракує пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевій мильній опері. Робота пішла під укіс, грошей стало менше — і його «коханка» швидко знайшла заміну.
— Ми викинули твої речі за паркан, — оголосив їй новий парубок Ольги. — Встигнеш — забереш.
Богдан, зламаний, принижений, повернувся у стару квартиру своєї матері. Там і залишився. Ні родини, ні майна — лише гіркота. Він намагався почати все спочатку, але жінки, яких знаходив, не подобалися його матері. Та стала сварливою, ревнивою — і жодну не приймала. Так і лишився сам.
А його сини росли, попри все. Старший, Ярослав — відповідальний і міцний. Працював на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Тарас — веселий і добрий, вступив до медінституту, одружився з одногрупницею. Молодший, Данило — вільний, але щасливий. Казав просто: «Мені і одному добре».
І ось тепер батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в квартирі, приголомшило: бруд, сирість, батько — блідий, згорблений, наче з нього злили всі роки й гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прохрипів він. — У ногах правди нема, а в мене — тим більше. Мати ваша померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Квартира моя. Не кидайте мене — і після смерті все ваше. Рівними частками. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що їх це вразило — нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібралися у матері, розповіли їй усе — і тут почалося.
— Ви ж мені поступитеся своїми частками? — першим заговорив Ярослав. — У мене сім’я, діти, мені потрібніше.
— Постривай, — насупився Тарас. — У нас із дружиною теж плани на дитину. Оренда нас давить. Я хотів би продати свою частину і внести перший внесок на іпотеку.
— А я що? Раз у мене нема сім’ї — то й частка мені не належить? — обурився Данило. — Моя частина — моя. Хочу — продам, хочу — прогуляю. Це моє право!
Голоси ставали дедалі голоснішими. Ганна, яка сиділа поруч, не могла повірити, як колись дружні сини стали ворогами через обіцяну квартиру.
— Тихо! — вигукнула вона. — Що ви робите?! Жодної квартири ще нема! А ви вже сваритеся!
— Мамо, вибач… — першим здаБрати замовкли, знизивши голови, і в цю мить у кожного з них промайнуло усвідомлення, що найцінніший спадок — не квартира, а родинна згода, яку вони ледве не втратили.
