Надія не просто згасла в одну мить. Вона танула поволі, опадаючи, ніби листя восени під вікном нашої маленької квартири у Львові. Минув рік у безнадійних пошуках мого улюбленця кота, якого я кликала Ярина. Ми всюди його шукали: роздруковували оголошення на яскравому папері, клеїли їх на стовпах і зупинках, дзвонили до всіх притулків міста, безкінечно телефонували один одному, обговорюючи кожен слід.
Ми навчились миритися з тишею, яка заповнила оселю. Щоночі дивилися на порожню котячу лежанку та ловили себе на думці, що вже не кажемо «коли вона повернеться», а збентежено перемовляємось «якщо вона»
Надія не була раптовою, вона відступала щодня. Але серце не могло до кінця відпустити, і, можливо, саме це тримало нас на плаву.
І от, серед звичайної львівської днини, коли клени струшували останнє листя по дорозі до Погулянки, сталося диво.
Ми з сестрою їхали роверами вгору по Сихову повністю занурені у збиток, коли я помітила попереду знайому постать. У повільній котячій ході було щось таке, що миттю опалило душу жарким відгомоном давніх днів. Не роздумуючи ні секунди, я крикнула: «Ярино!»
Вона зупинилась, сіла й подивилась на мене. В її очах була перемішана туга й надія.
Ярина видала низьке, тремтливе нявчання і я зрозуміла, що пізнала мій голос. Я кинула ровер на глину і, не памятаючи себе, впала на коліна. В одну мить кішка кинулася мені в обійми. Вона дряпала ладоні й куртку, ховаючи мордочку на грудях, ніби боялася, що знову її заберуть муркотіла й тремтіла вся.
Усі ті довгі місяці нічого не змінили. Не для Ярини, і не для мене.
Бо є у світі звязки, які не розриває час. Вони як нитка тонка і міцна. Тихо чекають, поки нас знову зведе любов.
І якщо ти так само віриш, що справжня любов не зникає навіть під снігом чужих вулиць, напиши мені про це нижче. Поділися цією історією з близькими, аби жодне серце не втрачало надії.
