Надія не згасла раптово. Минув цілий рік без жодної звістки про нього Ми шукали його в кожному закутку Києва, клеїли оголошення на стовпах, телефонували у всі київські притулки та не втомлювались дзвонити навіть уночі. Ми з дружиною перестали казати «коли він повернеться», а замість цього почали обережно шепотіти одне одному: «якщо він повернеться»
Минулий рік забрав у наш дім сміх і теплі вечори, залишивши натомість дивний спокій та тишу. Мій кіт зник без сліду. Я не раз ловив себе на порожніх поглядах, адресованих його улюбленому підвіконню, де осіннє сонце лоскоче шибку а його немає. Надія танула повільно, з кожним днем ставала тінню, але остаточно не зникла я відчував її, мов глибинний біль у серці.
Та як це часто буває, саме у буденний день сталося диво.
Я їхав велосипедом Хрещатиком, ні на що особливо не сподіваючись, коли раптом зупинився попереду неквапливо йшов кіт. В його кроках було щось рідне, щось, що відізвалось у мені тривожним щемом. Не тямлячи себе, я вигукнув: «Миросю!»
Він зупинився.
Обернувся.
Його голос був захриплим і глибоким, як згадка з минулого, наповнений упізнаванням. Мені здалось, ніби цей муркіт накриває хвилею згадок.
Мирось кинувся до мене. Я кинув велосипед і опустився навколішки просто на тротуар, коли він стрибнув у мої обійми. Він вчепився в мою куртку так міцно, ніби боявся знову зникнути. Сховав мордочку в мене на грудях, і муркотів, одночасно тремтячи від пережитого.
Всі ті довгі місяці розлуки не змінили для нього нічого. Не для нас двох.
Деякі звязки міцніші за час та відстань. Вони лиш сплять, терпляче чекаючи свого часу. І коли любов знаходить шлях додому, вона завжди впізнає свою оселю.
Цей рік навчив мене: справжня любов не губиться і не зникає, навіть якщо надія здається крихкою. Якщо ти в це віриш розділи цю думку з друзями. Можливо, саме у цей день, у чиємусь серці прокинеться надія.
