ЗАВІДУЮТЬ ДУЖЕ
Соня прокинулася від запаху смаженої цибулі та дивного дзюрчання. У кімнаті було темно, але за стіною брязкали каструлі й щось кипіло.
«О шостій ранку, серйозно?» — пробурчала вона, натягуючи халат.
На кухні, у червоному фартушку з написом «Королева вареників», стояла свекруха — Марія Семенівна. Спритними руками вона перевертала котлети на великій сковороді, голосно насвистуючи «Червона калина».
«Доброго ранку, Сонечко!» — весело скрикнула вона, навіть не обертаючись. — «Я вирішила всіх пригостити домашніми котлетами! Без панірок, як Петрик любить!»
«Петрик ще спить, — спробувала посміхнуся Соня. — І я теж. Сьогодні ж неділя.»
«Та годі тобі, доню! Хто рано встає — тому Бог дає! Я от із п’ятої на ногах: і в душ сходила, і по садку пробіглася — зарядка, знаєш, для здоров’я. А потім подумала — треба ж родину нагодувати!»
Соня повільно налила собі кави. Поки ковтала перший ковток, у кухню ввірвалася її мати — Оксана Іванівна — у спортивних лосинах і з ковриком для йоги під пахвою.
«Соню, добридень! Ти ж пам’ятаєш? Сьогодні ми йдемо на зумбу!»
«Оксано Іванівно, — усміхнулася Марія Семенівна з легким відтінком отрути, — ви вже повернулися?»
«Так! — бойко відповіла мати. — Пробігла квартал, звірила, де свіжа зелень, та й знайкла нову студію для медитації! До речі, Маріє, котлети зранку — це занадто. Знаєте, скільки там холестерину?»
«А ви б спершу скуштували, перш ніж звинувачувати, — свекруха ступила вперед. — Там куряча грудка, ніякого жиру. Та й Петрик їх із дитинства любить, я йому щонеділі такі готую.»
«А Соня не їсть смажене! — різко відповіла Оксана. — У неї шлунок делікатний, я її із малечку тільки на парі годувала.»
Соня сховала обличчя в долоні.
Це був пекло. Домашнє.
Вечором у ванній розпочався другий акт.
«Чому моя губка на підлозі? — закричала Марія Семенівна.
«Може, тому що вашою губкою всі інші і збили? — не змогла втриматися Оксана Іванівна.
«Я? У мене все акуратно! Це ваші баночки займають усю полицю! Я навіть унітаз відчинити не можу — там ваші трав’яні настої!»
«Це лікувальні маски для обличчя!»
«Це сміття, Оксано Іванівно! Сміття!»
Соня закрила ноутбук. Працювати було неможливо.
«Петре, — тихо сказала вона чоловікові. — Нам треба поговорити.»
«Зараз не до того, — відмахнувся він. — У мене кібертурнір, ми у фіналі.»
«Петре, — Соня підвелася, — або ми говоримо, або я переїжджаю до сараю.»
Він поставив гру на паузу і зітхнув:
«Про що?»
«Про те, що в нашому домі дві жінки, і кожна вважає, що це її кухня, її ванна і її ти.»
«Та це ж тимчасово…»
«Це вже третій тиждень, — прошипіла Соня. — Я перестала пити каву, бо на кухні війна. Не можу увійти у ванну, бо там усі полиці заставлені вашими банками. Учора твоя мама переклала мої книжки за розміром. А моя скасувала нашу підписку на Netflix, щоби дивитися „Танці з зірками”.»
«Але вони ж хочуть як краще…»
«Так, — Соня підвелася. — Завтра вони спалять одне одну на багатті з моїх улюблених романів.»
Наступного ранку розпочався великий кулінарний поєдинок.
Марія Семенівна почала варити «фірмовий борщ». Оксана Іванівна, дізнавшись про це, дістала свій козир — «овочевий суп без олії та соли». Обидві жінки нарізали капусту, але з різних боків кухні.
«Мій борщ Петрик завжди їсть! З часничком і сметаною!»
