Олена прокинулася від запаху смаженої цибулі та дивного дзюрчання. У кімнаті було темно, але за стіною брязкали каструлі і щось кипіло.
— О шостій ранку, серйозно? — прошепотіла вона, натягуючи халат.
На кухні, у червоному фартушку з написом «Королева кухні», стояла свекруха — Тетяна Іванівна. Вона спритно перевертала котлети на величезній пательні, при цьому голосно насвистуючи «Червона калина».
— Доброго ранку, Оленко! — весело сказала вона, не обертаючись. — А я от вирішила вас усіх пригостити домашніми котлетами! Без хліба, як любить Віталік!
— Віталік ще спить, — спробувала посміхнутися Олена. — Я теж спала. Сьогодні ж субота.
— Що ти, доню! Хто рано встає — тому Бог дає! Я от із п’ятої годіни на ногах, вже й зарядку зробила, і по двору пробіглася. А потім подумала — треба ж родину нагодувати!
Олена повільно налила собі кави. Поки робила перший ковток, до кухні увірвалася її мати — Надія Степанівна — у спортивних легінсах і з килимком для йоги під пахвою.
— Олю, доброго ранку! Ти ж не забула? Сьогодні ми з тобою на пілатес!
— Надіє Степанівно, — усміхнулася Тетяна Іванівна з тонкою ноткою іронії, — ви вже повернулися?
— Так! — бодро відповіла Надія. — Я встигла пробігтися районом, знайти свіжу зелень і навіть нову студію йоги! До речі, Тетяно, котлети зранку — це занадто. Ви знаєте, скільки там жиру?
— А ви спробуйте, перш ніж критикувати, — свекруха зробила крок уперед. — Там куряча грудка, жодного жиру. До того ж Віталік їх з дитинства любить, я йому такі що-суботи готую.
— А Оля не їсть смажене! — різко сказала Надія. — У неї шлунок слабкий, я її змалечку лише на парі готувала.
Олена сховала обличчя в долоні.
Це пекло. Домашнє пекло.
Ввечері у ванній сталася сцена номер два.
— Чому моя мочалка на підлозі? — скрикнула Тетяна Іванівна з ванної.
— Може, тому що ви своєю мочалкою зіштовхнули всі інші? — не залишилася в боргу Надія Степанівна.
— Я? У мене все акуратно! Це ваші флакончики займають усе місце! Я не можу відкрити унітаз — там ваші склянки!
— Це лікарські трави для обличчя!
— Це сміття, Надіє Степанівно! Сміття!
Олена закрила ноутбук. Працювати було неможливо.
— Віталіку, — тихо сказала вона чоловікові. — Нам треба поговорити.
— Зараз не час, — махнув він рукою. — У мене турнір, ми у фіналі.
— Віталіку, — Олена підвелася, — або ми говоримо, або я переїжджаю до сараю.
Він поставив джойстик на паузу й зітхнув:
— Про що?
— Про те, що в нашому домі живуть дві жінки, і кожна вважає, що це її кухня, її ванна і її ти.
— Ну, це ж тимчасово…
— Це вже третій тиждень, — через зуби сказала Олена. — Я перестала пити каву вранці, бо на кухні війна. Я не можу піти до ванної, бо унітаз захоплений кремами. Вчора твоя мати переставила мої книжки за розміром. Моя мама скасувала наш Netflix, щоб дивитися «Танці з зірками».
— Але ж вони хочуть як краще…
— Так, — Олена підвелася. — Завтра вони спалять одна одну на багатті з моїх улюблених книжок.
Наступного ранку розпочалася велика битва.
Тетяна Іванівна почала готувати «фірмовий борщ». Надія Степанівна, дізнавшись про це, дістала свій козирний козА через тиждень у дверях з’явилася ще й тітка Валя — з власними рецептами, плідками про те, як треба виховувати дітей, і новим кошеням, яке одразу почало точити кігті про диван.
