Надокучлива свекруха приходила, як до себе поки я не віддячила їй тим самим.
Буває, що ворог у домі не чужак, а свекруха з доброю посмішкою та судком підозрілих тефтелів. Мене звати Оксана, одружена вже два роки, і, як кажуть, у нас із чоловіком усе було чудово доки його матір не почала «зігрівати наш дім» трохи надто часто. І з такою наполегливістю, що навіть поштовий листоноша заглядав рідше, ніж вона.
Я перебирала продукти у кухонній шафі, коли раптом дзвінок у двері. Відкриваю. Звісно, хто ж ще? Ганна Степанівна, моя свекруха.
Оксанко, здоровенькі були! Я тобі тефтелів накрутила! З судака! Свіженькі! радісно простягає пластиковий контейнер.
Я зітхаю. Ми з чоловіком ненавидимо рибу з дитинства. Мене нею годували, наче каченям, а він, син рибалки, її їв так часто, що мало що не відростив зябра. Ми вже говорили про це. Не раз. Але свекруха робила вигляд, ніби не чула.
Ганно Степанівно, ми не їмо рибу Ви ж знаєте.
Та це ж не сміття! Залишіть, може, комусь віддасте! виправдовувалась вона.
Але справа була не лише в цих бісівних тефтелях. Вона приходила все частіше. Без попередження. Без стуку. Заходила, ніби до себе, і починала «ревізію»:
Ой, що це за сир? Я такого не куштувала, візьму шматочок. І ковбаски теж, купиш ще. До речі, я вам риби принесла треба ж ділитися!
Кожен її візит супроводжувався новими апетитами. Одного разу вона зявилася з подругою. Без дзвінка. Без запитання.
Ми біля аптеки були вирішили зайти погрітися. Чаю нам налиєш?
Поки я стояла, ніби вкопана, вона вже весело рилася у моїй холодильній шафі, дістаючи варення, сир, печиво, а її подруга вмощувалася за столом, ніби вдома.
Я почувалася чужою у власній хаті. Чоловік лише розводив руками «це ж мама, вона ж добра». Добра? Я бачила, як вона ховала наш ананас під пальто. Це вже не була допомога чи турбота це була нагла окупація.
Тож я вигадала план. Мякий, але точний. Наступного дня ми з подругою Марічкою купили найгостріші суші в районі й, не попередивши, навідались до Ганни Степанівни.
Добридень! Ми поруч були, вирішили зайти! Принесли вам суші спробуйте! посміхаюсь, втискаючи їй у руки коробку.
Свекруха поблідла. Вона ненавидить суші. Колись спробувала й тепер називає їх «сирими пацюками на рисі».
Сідайте, я подивлюсь, що в вас смачненького є, кажу, йдучи до її холодильника.
Дістаю кускус, пємонтський салат, торт усе опиняється на столі. Марічка вже регоче.
Ой, Ганно Степанівно, ви не проти? Я ж вам суші принесла то ж нормально, обмінюватися, так? додаю зі штучною невинністю.
Ганна Степанівна завмерла. Без слів. Вона зрозуміла. Зрозуміла, як це коли хтось беззапинно вривається у твій дім.
Я пішла, подякувавши за «г
