Дощ стукав по даху маленької хатини, коли Олена Іванівна почула несміливе постукування у двері. Відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився – нерішучий, майже вибачливий.
“Хто там?” – голосно спитала вона, підходячи до дверей.
“Відчиніть, будь ласка”, – почувся тихий жіночий голос. “Я заблукала…”
Олена Іванівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла до нитки. Темне волосся прилипло до обличчя, легенька куртка наскрізь промокла. У руках вона тримала невелику сумочку.
“Господи, та ти ж вся мокра!” – Олена Іванівна зняла ланцюжок, розчинила двері. “Заходь швидше, застудишся ж!”
“Дякую вам”, – дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимку. “Я Настя. Йшла стежкою, а вона раптом у ліс завела. Телефон розрядився, взагалі не знаю, де я…”
“Ну ж бо, роздягайся зараз же!” – Олена Іванівна заметушилася, допомагаючи зняти мокру куртку. “З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу бродиш?”
Настя зніяковіло опустила очі.
“Посварилася з… хлопцем. Він мене з машини висловив, сказав – дійдеш пішки. А я не знала, що тут так далеко до села…”
“Ото негідник!” – обурилася Олена Іванівна. “Як можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чаю поставлю. А то вся тремтиш.”
Настя пройшла до маленької, але затишної кухні. Олена Іванівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.
“Ось, переодягнися поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висохне. А ти звідки?”
“З села”, – невиразно відповіла Настя, вдячно приймаючи халат. “Працюю в місті, в канцелярії.”
“Оце молодь пішла!” – похитала головою літня жінка. “За мого часу чоловіки мали совість, ніколи б так жінку не образили. А тепер що діється… Сідай за стіл, зараз нагодуОлена Іванівна втомлено підвелася з крісла, провела рукою по листу з новим заповітом, який знайшла в комоді, і вперше за довгі роки заплакала, бо зрозуміла, що Настя була єдиною, хто по-справжньому любив її без умов.
