Дощик цікаво дзюрчав по даху хати, коли Марія Іванівна почула несміливий стук у двері. Вона поклала спиці, прислухалася. Стук повторився — ніби соромлячись.
— Хто там? — гукнула вона, йдучи до дверей.
— Відчиніть, будь ласка… — почувся ледве чутний жіночий голос. — Я заблукала…
Марія Іванівна привідкрила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, мокра наскрізь. Чорне волосся прилипло до обличчя, легенька курточка промокла до нитки. У руках дівчина тримала невелику сумочку.
— Господи, та ти ж вся мокра! — Марія Іванівна зняла ланцюжок, розчинила двері. — Заходь швидше, а то застудишся!
— Дуже дякую… — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимку. — Я Оксана. Ішла стежкою, а вона раптом у ліс завела. Телефон сів, взагалі не розумію, де я…
— Ну-ну, роздягайся зараз же! — Марія Іванівна заметушилась, допомагаючи зняти мокру куртку. — З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?
Оксана смущено опустила очі.
— Посварилася з… з хлопцем. Він мене з машини висмикнув, сказав, щоб ішла пішки. А я не знала, що тут так далеко до міста…
— Ото негідник! — обурилася Марія Іванівна. — Як можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чаю заварю. А то тремтиш увесь.
Оксана пройшла у невелику, але затишну кухню. Марія Іванівна ввімкнула чайник, дістала з шафи махровий халат.
— Ось, переодягнись поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висохне. А ти звідки?
— Із села… — невиразно відповіла Оксана, дякуючи за халат. — Працюю в місті, у офісі.
— Оце молодь пішла! — похитала головою жінка. — За моїх часів хлопці мали совість, ніколи б так жінку не образили. А тепер що коїться… Сідай за стіл, зараз тебе нагодую.
Марія Іванівна закрутилася біля плити. Дістала з холодильника яйця, масло, швиденько приготувала яєчню. Нарізала хліб, виклала домашні соління.
— Їж, не соромся, — поставила вона перед Оксаною тарілку. — Видно ж, що голодна. Коли востаннє їла?
— Вранці трохи… — зізналася дівчина, з задоволенням приступаючи до їжі. — Цілий день їздили, сварилися…
— А через що посварилися? Якщо не секрет, звісно.
Оксана помовчала, жуючи хліб з маслом.
— Він хотів, щоб я… щоб ми жили разом. А в мене робота, плани свої. Я ще не готова. Ось він і розлютився, багато чого нарікав…
— Молодець, що не поспішаєш, — схвалила Марія Іванівна. — Я ось у твої роки поспішила, за першого зустрічного вискочила. Думала, кохання все витримає. Не витримало. Він мене з маленьким сином кинув, пішов до іншої.
— У вас є син? — зацікавилася Оксана.
— Був… — похмуро відповіла Марія Іванівна. — Дорослий уже, своя сім’я. Тільки ми з ним… не дуже ладнаємо. Рідко бачимось.
Вона налила собі чаю, задумливо розмішала цукор.
— А ви тут самі живете? — обережно запитала Оксана.
— Самі. Хату покійний чоловік збудував, другий. Добрий був чоловік, шкода, рано помер. ТепАле одного разу, коли Марія Іванівна рилась у скрині, знайшла Оксанин паспорт із зовсім іншим ім’ям, і тоді все стало на свої місця.
