— Бабуся, а ти можеш бути ще раз бабусею?
— Що ти видумуєш, Марічко? Не розумію.
— Розумієш, бабусю, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене — цілих чотири. Дві мої рідні та ще по одній від мами й тата. А в Дениска — жодної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти й жартівниця. Не віддати тебе — а поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла та теплий шарфик на зиму зв’язала.
— Ох ти, моє сонечко гірке… Була в Дениска бабуся Надія. Ми з нею ще зі школи дружили. Нерозлучні подружки. Тільки загинула вона… У тій аварії. Саме тоді, коли Дениско народився.
— Бабусю, чого ти плачеш?
— Важко, дитинко. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Вранці вирушили. А назустріч — фура, величезний КрАЗ. Водій заснув за кермом… Зіткнення. Їх не стало. Ох, як же болісно…
— Бабусю… Не плач. Я Дениска все одно запрошу до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Марічко, не розповідай йому нічого. Якщо мама не сказала — значить, так треба. Ти ж вмієш зберігати секрети?
— Вмію, бабусю. Обіцяю.
— Ось і розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вискочила у двір і поскакала на скакалці. Хлопці біля Вітчиного дому змагалися, хто далі плюне. Вигравав Вітя — по обличчям було видно: він сміявся, а Сергійко з Дениском хмурились.
— Хлопці! Хтось заїхав у порожній дім! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той поросячий хвостик!
Ми гуртом кинулись на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки виносять меблі. Ми підбігли. Один товстенький дядько зняв кепку, почесав спітніле чоло:
— Дітки, а де тут води попити можна?
— Я можу з дому принести!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Стареньку пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, гаразд? У неї нікого не залишилось. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглись по домам, а Дениско залишився. Він мріяв стати водієм. Йому навіть запах бензину подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені нема де ночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би ти залізти у віконце та відчинити нам двері?
Дениско завмер, потім кивнув.
— Мене звати Дениско. Я вам допоможу. Тільки мені треба, щоб дядьки підсадили.
Він зістрибнув з дерева і опинився поруч із маленькою бабусею з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Денисочку?
— З варенням. І ще з цибулею та яйцем!
— Запам’ятала. Через пару днів клич друзів — на пиріжки.
Він заліз у віконце, відчинив двері. Дім був запилений і пустий. Десь він порвав сорочку — засмутився. Мама ж наругає. Але бабуся сказала, що пришиє. І пришила — до ранку не відрізниш від нової.
З того часу в Дениска з’явилась бабуся. Чужа, але рідна. Вона в’язала йому рукавички, читала казки, запрошувала на чай. І навіть мама Дениска приходила з ним у гості. А одного разу бабуся Оля захворіла.
Ми з Дениском самі варили їй кашу. Я запалювала газ, Дениско чистив картоплю. Сергійко навіть піч затопив, коли похолоднішало. Звісно, дорослі нам допомагали, але Дениско піклувався про бабусю найбільше. Адже це його бабуся.
Тепер у нього, як у всіх, є бабуся. Своя. Хоч і чужа. Але справді рідна.
