Найближча людина
Життя — дивна річ. Інколи йдеш собі по ньому, навіть не помічаючи, як змінюється все довкола: діти ростуть, друзі йдуть, а ти сам стаєш старшим. Але є одна незмінна константа — моя дружина, Оксана. Я зрозумів це не одразу, а лише через роки, коли ми вже давно не ті молоді й безтурботні закохані. Вона змінилася, постаріла, як і я, але для мене вона й досі — центр мого світу, мій дім і моя тиха гавань.
Ми з Оксаною одружилися майже тридцять років тому. Тоді я був певен, що знаю, що таке кохання. Ми були молоді, сповнені мрій та планів. Вона була такою гарною — з довгим каштановим волоссям, іскорками в очах і усмішкою, від якої перехоплювало подих. Я гадав, що наше життя буде схоже на казку: збудуємо дім, народимо дітей, подорожуватимемо світом. Але реальність виявилася важчою. Робота, побут, народження сина Дмитра, потім донечки Софійки, фінансові труднощі, сварки — все це засмоктувало, як вир. Інколи я ловив себе на думці, що вже й забув, чому ми разом.
Роки минали, і я почав помічати, як змінюється Оксана. Її волосся сірішало, на обличчі з’явилися зморшки, а фігура вже не була такою, як у молодості. Вона швидше втомлювалася, частіше скаржилася на здоров’я, а її сміх, який я так любив, лунав все рідше. Я, зізнаюся, теж не лишився колишнім. Моє волосся пореділо, спина почала ніяти, а енергія, якої колись було вдосталь, кудись зникла. Іноді мені здавалося, що між нами виріс мур. Але одного разу я усвідомив: попри все, Оксана — єдина, без кого я не уявляю свого життя.
Це розуміння прийшло раптом. Ми сиділи на ґанку нашого будинку, пили чай і дивилися, як захід сонця фарбує небо в рожеві та золоті барви. Оксана щось розповідала про сусідку, яка посварилася з чоловіком, і раптом замовкла. Подивилася на мене й сказала: «Сереже, ти хоч іноді слухаєш, що я кажу?» Я засміявся, а вона похитала головою, але в її очах була теплина. І в ту мить я раптом зрозумів: ось воно, щастя. Не гучні слова, не дорогі подарунки, а саме це — ми удвох, разом, попри все.
Я почав згадувати наше життя. Як Оксана тримала мене за руку, коли я втратив роботу й не знав, як прогодувати сім’ю. Як ночами сиділа з Дмитриком, коли він хворів, і як плакала від радості, коли Софійка отримала диплом. Я згадав, як вона підтримувала мене, коли помер мій батько, і як ми сміялися з дурниць, навіть коли все йшло під укіс. Вона завжди була поруч — у радості й у горі, у молодості й тепер, коли ми вже зовсім не ті.
Інколи чую, як мої друзі скаржаться на своїх дружин. Кажуть, що вони «вже не ті», що набридли їхні примхи або бурчання. Я мовчу, бо не хочу сперечатися, але в душі думаю: вони не розуміють головного. Дружина — це не просто людина, з якою ти ділиш будинок. Це та, хто знає тебе краще за всіх, хто бачив тебе в найгірші моменти й все одно лишився поруч. Оксана знає, що я хропу вночі, ненавиджу холодець і інколи замикаюся в собі, коли важко. А я знаю, що вона боїться грози, обожнює ромашки й завжди плаче на мелодрамах. Ми не ідеальні, але ми — команда.
Тепер, коли діти виросли й живуть своїм життям, ми з Оксаною залишилися вдвох. Дмитро переїхав до Львова, працює інженером, а Софійка вийшла заміж і скоро подарує нам онука. Ми пишаємося ними, але інколи сумуємо за часами, коли будинок був сповнений дитячим сміхом. Оксана теж сумує — я бачу це по її очах. Але замість того щоб журитися, вона вже думає, як облаштувати дитячу для малюка, і почала в’язати крихітні панчішки. Я дивлюся на неї й думаю: яка ж вона в мене неймовірна.
Ми рідко говоримо про кохання. Може, тому що слова вже не такі важливі. Кохання — це коли я варю їй каву зранку, бо знаю, що вона любить починати день саме так. Це коли вона вкриває мене пледом, якщо я задрімав у кріслі. Це наші прогулянки парком, де ми мовчимо, але відчуваємо одне одного. Це її рука в моїй, коли ми йдемо вулицею, і її усмішка, яка й досі змушує моє серце калатати швидше.
Я не знаю, скільки років нам із Оксаною ще лишилося. Життя непередбачуване, і я намагаюся не думати про погане. Але знаю одне: поки вона поруч — я вдома. Вона — мій вогнище, моя пристань, моя найближча людина. І якби я міг повернутися в молодість, я б знову обрав її — з її зморшками, сивиною і всім тим, що робить її моєю Оксаною. Бо немає нікого важливішого за неї.
