Віра у свої тридцять п’ять вважала, що ніколи не пізнає справжнього жіночого щастя, та доля все вирішила по-іншому. Вони зійшлися, коли обом було вже майже сорок. Богдан на той час три роки був удівцем. Віра ніколи не виходила заміж, але народила сина. Як кажуть у народі, народила для себе. У молодості в неї були стосунки з привабливим чорнявим Романом, який обіцяв одружитися й зачарував юну дівчину. Вона повірила в ті слова, що згодом виявилися порожніми. Як пізніше стало відомо, залицяльник із міста був одруженим.
До Віри навіть приходила Романова законна дружина, благаючи, щоб дівчина не руйнувала чужу сім’ю. Молодій і недосвідченій Вірі довелося відступити. Проте дитину вона вирішила залишити.
Так і вийшло. Віра народила Степана. І син став для неї єдиною розрадою та втіхою. Степан виріс добре вихованим, старанно вчився. Після школи вступив до економічного університету. Богдан кілька разів навідувався до Віри. Пропонував жити разом. А жінка вагалася, хоча й подобався їй Богдан. Віра якось соромилася свого сина й почуттів, що нарешті можна стати щасливою.
Одного вечора Степан вирішив поговорити з матір’ю. Сказав, що не проти: «Я, мамо, все одно вже не житиму вдома. Дядько Богдан надійний чоловік. Лише б не кривдив тебе. Мені головне, щоб ти була щасливою». Син Богдана теж був не проти.
Так і почали жити. Розписалися, влаштували невелике свято. Віра працювала в сільській бібліотеці, а Богдан агрономом. Усе робили разом. Велося домашнє господарство, тримали худобу, обробляли город. Любили та поважали одне одного, шкода тільки, що Бог не послав їм спільних дітей.
Обох синів одружили, дочекалися онуків. Щоразу до свят готували гостинці для дітей та онуків. Домашні яйця, молоко, сметану, свинину та курятину. На свята в їхній хаті збиралося багато гостей. Тоді Богдан із Вірою сиділи за столом, насолоджувалися. І раділи, що мають з ким святкувати.
Лише ввечері, коли літнє подружжя лягало спати, кожен тихенько думав: залишити цей світ першим І ніколи не відчувати самотності.
Роки брали своє. І одного разу біда все ж підкралася Зранку Вірі стало зле, коли вона почала варити борщ на кухні. Літня жінка впала. Богдан за допомогою сусідів викликав швидку. Лікарі сказали, що Віру розбив інсульт. Усі функції були на місці, крім однієї. Більше Віра не змогла ходити. Степан із дружиною приїжджав провідати матір. Дав грошей на ліки й поїхав.
Богдан найняв машину, коли дружину з лікарні виписали, занесли її із сусідом у хату.
«Усе буде добре, втішав дружину, ти тільки живи. Хоч сиди та розмовляй зі мною. Тільки живи. А я все зумію. Лише не покидай мене, моя голубко!»
Богдан старанно доглядав за дружиною. Через місяць вона пересіла на крісло. Допомагала йому на кухні. Усе й далі робили разом. Чистили картоплю та моркву, перебирали квасолю. Навіть пекли хліб. По вечорах Віра та Богдан обговорювали, як жити далі. Зима попереду. А в Богдана вже не було сил рубати дрова.
Можливо, діти заберуть нас на зиму до себе, а навесні та влітку ми впораємося самі
На вихідних приїхав Степан із дружиною. Невістка Тетяна, оглянувши всю кімнату, зробила висновок:
Доведеться вас, голубки, розділити. Матір ми заберемо наступного тижня. Нехай я кімнату підготую. І приїдемо.
А як же я? ніяково прошепотів Богдан. Ми ж ніколи не розлучалися. Діти, як же так.
Ну то було раніше, коли ви мали сили на господарство і могли самі за собою доглядати, а зараз усе інакше. Нехай вас теж син забере до себе. Разом вас ніхто забирати не буде.
Степан із дружиною поїхали додому. Богдан та Віра гірко зітхали й думали, що далі робити. Кожен із них, засинаючи, мріяв не прокинутися, щоб не бачити всього цього.
На наступні вихідні приїхали обоє синів. Заходилися збирати речі. Богдан сидів біля ліжка Віри. Усе дивився на неї, згадував їхні молоді роки. І плакав Притулився до хворої дружини. І прошепотів:
«Пробач, Віро, що все так у нас склалося Десь ми недогледіли у вихованні дітей. Розділяють нас, наче непотрібних кошенят. Пробач. Люблю тебе».
Віра хотіла погладити рукою щоку чоловіка, але вже не мала сил Богдан пішов, витираючи рукавом сльози. А сівши в машину, вже й не витирав
Потім син із дружиною та сусідом заходилися збирати Віру, закрутили її в ковдру й у ній почали виносити з хати вперед ногами. Хвора жінка подумала, що це дуже символічно Віра й не пручалася, її не стало, коли поїхав Богдан. І хвора жінка тільки хотіла не дожити до вечора.
Минув тиждень. Погожого осіннього дня, саме на Покрову їхня мрія здійснилася. Віра і Богдан зустрілися в іншому світі.Віра у свої тридцять п’ять вважала, що ніколи не пізнає справжнього жіночого щастя, та доля все вирішила по-іншому. Вони зійшлися, коли обом було вже майже сорок. Богдан на той час три роки був удівцем. Віра ніколи не виходила заміж, але народила сина. Як кажуть у народі, народила для себе. У молодості в неї були стосунки з привабливим чорнявим Романом, який обіцяв одружитися й зачарував юну дівчину. Вона повірила в ті слова, що згодом виявилися порожніми. Як пізніше стало відомо, залицяльник із міста був одруженим.
До Віри навіть приходила Романова законна дружина, благаючи, щоб дівчина не руйнувала чужу сім’ю. Молодій і недосвідченій Вірі довелося відступити. Проте дитину вона вирішила залишити.
Так і вийшло. Віра народила Степана. І син став для неї єдиною розрадою та втіхою. Степан виріс добре вихованим, старанно вчився. Після школи вступив до економічного університету. Богдан кілька разів навідувався до Віри. Пропонував жити разом. А жінка вагалася, хоча й подобався їй Богдан. Віра якось соромилася свого сина й почуттів, що нарешті можна стати щасливою.
Одного вечора Степан вирішив поговорити з матір’ю. Сказав, що не проти: «Я, мамо, все одно вже не житиму вдома. Дядько Богдан надійний чоловік. Лише б не кривдив тебе. Мені головне, щоб ти була щасливою». Син Богдана теж був не проти.
Так і почали жити. Розписалися, влаштували невелике свято. Віра працювала в сільській бібліотеці, а Богдан агрономом. Усе робили разом. Велося домашнє господарство, тримали худобу, обробляли город. Любили та поважали одне одного, шкода тільки, що Бог не послав їм спільних дітей.
Обох синів одружили, дочекалися онуків. Щоразу до свят готували гостинці для дітей та онуків. Домашні яйця, молоко, сметану, свинину та курятину. На свята в їхній хаті збиралося багато гостей. Тоді Богдан із Вірою сиділи за столом, насолоджувалися. І раділи, що мають з ким святкувати.
Лише ввечері, коли літнє подружжя лягало спати, кожен тихенько думав: залишити цей світ першим І ніколи не відчувати самотності.
Роки брали своє. І одного разу біда все ж підкралася Зранку Вірі стало зле, коли вона почала варити борщ на кухні. Літня жінка впала. Богдан за допомогою сусідів викликав швидку. Лікарі сказали, що Віру розбив інсульт. Усі функції були на місці, крім однієї. Більше Віра не змогла ходити. Степан із дружиною приїжджав провідати матір. Дав грошей на ліки й поїхав.
Богдан найняв машину, коли дружину з лікарні виписали, занесли її із сусідом у хату.
«Усе буде добре, втішав дружину, ти тільки живи. Хоч сиди та розмовляй зі мною. Тільки живи. А я все зумію. Лише не покидай мене, моя голубко!»
Богдан старанно доглядав за дружиною. Через місяць вона пересіла на крісло. Допомагала йому на кухні. Усе й далі робили разом. Чистили картоплю та моркву, перебирали квасолю. Навіть пекли хліб. По вечорах Віра та Богдан обговорювали, як жити далі. Зима попереду. А в Богдана вже не було сил рубати дрова.
Можливо, діти заберуть нас на зиму до себе, а навесні та влітку ми впораємося самі
На вихідних приїхав Степан із дружиною. Невістка Тетяна, оглянувши всю кімнату, зробила висновок:
Доведеться вас, голубки, розділити. Матір ми заберемо наступного тижня. Нехай я кімнату підготую. І приїдемо.
А як же я? ніяково прошепотів Богдан. Ми ж ніколи не розлучалися. Діти, як же так.
Ну то було раніше, коли ви мали сили на господарство і могли самі за собою доглядати, а зараз усе інакше. Нехай вас теж син забере до себе. Разом вас ніхто забирати не буде.
Степан із дружиною поїхали додому. Богдан та Віра гірко зітхали й думали, що далі робити. Кожен із них, засинаючи, мріяв не прокинутися, щоб не бачити всього цього.
На наступні вихідні приїхали обоє синів. Заходилися збирати речі. Богдан сидів біля ліжка Віри. Усе дивився на неї, згадував їхні молоді роки. І плакав Притулився до хворої дружини. І прошепотів:
«Пробач, Віро, що все так у нас склалося Десь ми недогледіли у вихованні дітей. Розділяють нас, наче непотрібних кошенят. Пробач. Люблю тебе».
Віра хотіла погладити рукою щоку чоловіка, але вже не мала сил Богдан пішов, витираючи рукавом сльози. А сівши в машину, вже й не витирав
Потім син із дружиною та сусідом заходилися збирати Віру, закрутили її в ковдру й у ній почали виносити з хати вперед ногами. Хвора жінка подумала, що це дуже символічно Віра й не пручалася, її не стало, коли поїхав Богдан. І хвора жінка тільки хотіла не дожити до вечора.
Минув тиждень. Погожого осіннього дня, саме на Покрову їхня мрія здійснилася. Віра і Богдан зустрілися в іншому світі.
