Найближча людина
Життя — дивна штука. Інколи йдеш собі роками, не помічаючи, як змінюється все довкола: діти ростуть, друзі зникають, а ти сам стаєш іншим. Та є одна постійна — моя дружина, Марія. Я зрозумів це не одразу, а лише через роки, коли ми вже не ті безтурботні закохані, якими були колись. Вона постаріла, змінилася, як і я, але для мене вона досі — центр мого світу, мій дім і спокій.
Ми з Марією одружилися майже тридцять років тому. Тоді я був певен, що знаю, що таке любов. Ми були молоді, сповнені мрій. Вона була такою гарною — з довгим темним косом, вогниками в очах і усмішкою, від якої серце замирало. Я думав, наше життя буде як казка: збудуємо хату, виростимо дітей, подорожуватимемо. Але реальність виявилася важчою. Робота, побут, народження сина Дмитра, потім доньки Оксани, грошові клопоти, сварки — все це затягувало, немов вир. Інколи я ловив себе на думці, що забув, навіщо ми разом.
Роки минали, і я почав помічати зміни в Марії. Її коса прорісла сивиною, на обличчі з’явилися зморшки, а постава вже не була такою, як у молодості. Вона частіше втомлювалася, більше скаржилася на здоров’я, а її сміх, який я так любив, лунав рідше. Я теж не лишився колишнім. Волосся поталиніло, спина почала боліти, а енергія, що колись була вдосталь, щезла. Іноді здавалося, що між нами виріс мур. Та одного дня я зрозумів: незважаючи на все, Марія — єдина, без кого я не уявляю свого життя.
Це прозріння прийшло раптом. Ми сиділи на ґанку нашої хати, пили чай і дивилися, як захід фарбує небо в золото й рожевий. Марія розповідала про сусідку, яка посварилася з чоловіком, і раптом замовкла. Потім подивилася на мене й спитала: «Іване, ти хоч чуєш, що я кажу?» Я засміявся, вона похитала головою, але в її очах була теплина. І тоді я збагнув, що щастя — не в гучних словах чи коштовних подарунках, а в таких простих митях. Коли ми просто вдвох, разом.
Я згадав усі моменти нашого життя. Як Марія тримала мою руку, коли я втратив роботу й не знав, як прогодувати родину. Як сиділа вночі з Дмитром, коли той гарячкував, і як плакала від щастя, коли Оксана отримала диплом. Як підтримувала мене, коли помер батько, і як ми сміялися над дурнуватими жартами, навіть коли все йшло шкереберть. Вона завжди була поруч — у радості й горі, у молодості й тепер, коли ми вже не ті.
Іноді я чую, як друзі скаржаться на своїх дружин. Кажуть, що ті «вже не ті», що набридли їхні примхи чи бурчання. Я мовчу, бо не хочу сперечатися, але в душі думаю: вони не розуміють головного. Дружина — це не просто людина, з якою ділиш дах. Це та, що знає тебе найкраще, бачила тебе в найгірші моменти — і все одно лишилася поруч. Марія знає, що я хропу вночі, ненавиджу холодець і інколи замикаюся в собі. А я знаю, що вона боїться грози, обожнює ромашки й завжди плаче на мелодрамах. Ми не ідеальні, але ми — одна команда.
Тепер, коли діти виросли й пішли своїм шляхом, ми з Марією лишилися самі. Дмитро переїхав до Києва, працює інженером, а Оксана вийшла заміж і незабаром подарує нам онука. Ми пишаємося ними, але інколи сумуємо за тими днями, коли в хаті лунав дитячий сміх. Марія теж сумує — я бачу це в її очах. Та замість того щоб журитися, вона в’яже крихітні панчішки для малюка та розмірковує, як облаштувати дитячий куточок. Я дивлюся на неї й думаю: яка ж вона в мене неймовірна.
Ми рідко говоримо про любов. Можливо, тому що слова вже не такі важливі. Любов — це кава, яку я варю їй зранку, бо знаю, що вона любить починати день саме так. Це коли вона вкриває мене ковдрою, якщо я засинаю у кріслі. Це наші прогулянки в парку, де ми мовчимо, але відчуваємо один одного. Це її рука в моїй, коли ми йдемо вулицею, і її усмішка, від якої досі прискорюється серцебиття.
Я не знаю, скільки років нам іще разом. Життя непередбачуване, і я намагаюся не думати про погане. Але я певен в одному: поки вона поруч — я вдома. Вона — мій вогнище, моя гавань, моя найближча людина. І якби можна було повернутися в минуле, я б знову обрав її — з її зморшками, сивиною і всім тим, що робить її моєю Марією. Бо немає нікого важливішого за неї.
