Ось як складається життя. А могло б усе бути по-іншому. Сусідка дивується, як їм пощастило діти допомагають, онуки приходять ледь не щодня.
Ось і сьогодні середній онук Володя завітає. Дідусь з ним математику вчить. А ще на турніку у дворі, що біля їхньої багатоповерхівки у Львові, відтягуються разом, тренуються.
Ганні Яківні та Павлу Івановичу лише трохи за сімдесят. Ще молоді душею! І мають вони трьох чудових онуків.
З вечора, разом із двома онучками, меншою Марічкою та старшою Оксаною, Ганна Яківна напекла домашнього печива. Буде чим до чаю пригостити і Володьку задовольнити.
Ганю, треба нам глобус купити, відірвав Ганну Яківну від думок голос чоловіка, Володя з Марічкою по карті якось не второпають. Треба великий глобус!
І ще мяча треба, додав Павло Іванович. З Володькою у дворі бачили, як хлопці баскетбол ганяють. Теж хоче спробувати.
У двері подзвонили. Володя повернувся зі школи:
Привіт, бабусю! Привіт, дідусю! Я вам по дорозі ваших улюблених пиріжків із маком купив.
Він акуратно роззувся, вимив руки так, як бабця навчала.
Ну, як у школі? Які оцінки приніс? питає Павло Іванович.
Дідусю, маю дві трійки з математики Допоможеш розібратися? у Володі в очах тривога. Я заплутався, дідусь
А в чому справа? Ми вже ж усе розглядали минулого разу. Ну нічого, підемо зараз, розберемося.
Павле, він щойно прийшов, нехай спершу поїсть, потім будете займатись, кинула Ганна Яківна.
То й мені, Ганю, борщу зі сметаною! весело підморгнув дідусь онукові.
Після обіду Володя пішов з дідом розбирати задачі. Ганна Яківна дивиться на обох з ніжністю.
Скоро вже почнеться дачний сезон. Яке ж це щастя! За містом свіже, солодке повітря. Менші онуки Марічка й Володя будуть усе літо біля бабусі з дідом. А найстарша, Оксаночка, зазвичай на вихідні навідується з батьками. Вже доросла, ось-ось сімнадцять виповниться.
Оксана навчається у медичному коледжі у Львові, проходить практику в міській лікарні. Їй подобається, планує вступати у медуніверситет, мріє стати лікаркою, рятувати людей. Добра, сильна духом, наполеглива дівчина. В неї все вийде.
Ганна Яківна підійшла до комода, взяла до рук рамку з фотографією:
Ой, синочку мій, Юрчику Якби ти міг побачити, як ми тепер живемо Пробач нас із батьком, синочку, може, щось ми не так зробили Не змогли допомогти, не впорався ти Ганна Яківна трохи звела підборіддя й моргнула. Ні, синочку, я не плачу Я сподіваюсь і вірю: ти бачиш, як ми живемо, і тішишся Життя ж таке різне Всього в ньому намішано і радості, і біди Мало ти, сину, встиг побачити Але що тепер казати Пізно. Уже нічого не зміниш
Ганю, ти чуєш? Юля з Максом приїхали! І Марічка з ними.
Бабусю! менша онучка кинулася на шию Ганні Яківні й притиснула до себе маленькими теплими рученятами.
Подивись на мене, бабусю! Марічка обома руками повернула її обличчя до себе. Бачиш, у мене гарна зачіска, як у тебе! Бо я схожа на тебе. Я тебе дуже люблю, бабусю! обняла за шию. І Ганна Яківна ледь не розплакалась.
Ну, що ти вже зовсім бабусю замучила, Юля з Максимом усміхались. А про подарунок не забула?
Ой, бабусю, відпусти мене! Марічка сплигнула з бабусиних рук і витягла зі сумки мами листок. Ось, я в садочку намалювала це ти, це дідусь, це мама й тато, це Оксана, Володя і я! Подарунок для вас обох! Це вся наша велика родина. Класно, бабусю? Подобається?
Дуже! І як схожі усі! Павлику, йди скоріше подивись, що нам онучка подарувала! Я малюнок у рамочку вставлю та милуватимусь! Щастя наше! Вся наша велика родина!
Ну що, Ганно Яківно, час нам уже. Володю, ти зібрався? Рюкзак не забудь. Ганно Яківно, Павле Івановичу, завтра на обід до нас приходьте. Діти концерт підготували. Ми побігли, дякуємо, до завтра!
Двері зачинилися. Ганна Яківна й Павло Іванович сідають пити чай.
Оце так щастя, Паша, що наша родина велика й міцна.
Та, Ганусю…
Памятаєш, як Юра привів Юлю до нас у дім? Я тоді так раділа, думала можливо, Юра порозумнішає. Цілий рік усе було добре. Радіж була. А потім все знову Компанії ті, гульки зітхає Ганна Яківна.
Не треба, Ганю, не плач, Павло Іванович обіймає дружину.
А тоді Юля пішла. А Юрка десь у бійці поранили Й усе Нема вже нашого сина
Ну, що ти, Ганю, сьогодні… Павло Іванович витер їй сльози.
Та так, Паша, Марічка малюночок сьогодні подарувала І подумала яке ж це щастя, що ми Юлю вагітною тоді знайшли, коли Юрчика вже не було Що потім вона зустріла Максима, і в нас, крім Оксаночки, зявилися ще Володя та Марічка Вони всі нам рідні, незважаючи ні на що…
І знаєш, якщо вже доля дала нам пройти через ці випробування, то я стверджую ми найщасливіші дідусь і бабуся у світі!
А наша велика родина це найрідніші люди!
Де любов та злагода там і біди не страшніЗвідкись із подвіря долинув дитячий сміх і дзвінкий голос Володі:
Дідусю, виходьте швидше, покажу, що навчився на турніку!
Ганна Яківна всміхнулася крізь сльози. Павло Іванович уже підводиться:
Ну що, бабцю, підемо дивитись, як онуки наше щастя показують?
Йдемо, Паша. Бо ми з тобою ще маємо для кого жити, радіти й плекати память про всіх наших рідних. А їм нове життя, нові мрії, нові перемоги!
На хвилину притихла квартира, наповнена теплом, любовю і ароматом свіжого печива. А тоді, взявшись за руки, чоловік і жінка вийшли до свого галасливого, сонячного подвіря, до онуків, до родини. І в повітрі розчинилося ще одне просте щастя бути разом, відчувати, що в цьому велика сила й незгасна надія: їхня велика родина буде жити, квітнути й памятати.
