Найскладніше в тому, щоб жити поруч із цуценям зовсім не те, що уявляють собі більшість.
Це не ті прогулянки під дощем, коли на дворі справжня львівська мряка, мороз, а голова важка, бо на ранок кави випити не встиг, а на серці осінній голод весни.
І не ті вечори, коли друзі кличуть на вареники у гості, але додають: «Без твого друга, бо в мого кота алергія».
І не шерсть скрізь у ліжку, на вишиванці, навіть між варениками й гречкою.
І не те, що ти миєш підлогу здається, вже сьомий раз за день знаючи, що через годину все почнеться спочатку.
І це не рахунки у ветклініці, і не панічне питання, чи не проґавив якусь важливу щеплення.
І не те, що втрачаєш частину своєї самостійності, бо тепер ти «ми», а не «я».
І навіть не те, що твоє серце давно перестало бути лише твоїм
Усе це любов.
Це і є життя.
Це твій вибір, і ти його зробив свідомо.
Справжня, найскладніша частина, підкрадається поволі як ноючий біль у кістках, коли на дворі віє дніпровський вітер. Як київський холодець у листопаді спочатку не помічаєш, а потім пробирає до кісток.
І от, одного разу тобі скидає на думку:
він вже не може, як колись.
Намагатиметься але не може вже.
Біжить тобі назустріч, але рухи вже не ті, польоту молодості нема.
В очах ще твоя Поліна, твій світ, але зявилася тінь, про яку вона каже:
«Я тут, але щодня все важче.»
І згадуєш, яким був твій вірний друг багато весен тому, а зараз він весь твій, цілковито довірився, прийняв.
Він завжди був переконаний:
що ти обіймеш,
будеш поруч,
допоможеш і врятуєш.
І ти все робив саме так.
Але від старості ти не захистиш, яку б ти шапку не носив.
Найбільше болить те, що для тебе він був розрадою,
а ти для нього ВСЕ:
і хата, і небо, і сонце, й надія.
А ти зовсім не готовий.
Не готовий відпустити.
Не готовий спостерігати, як згасає той, хто навчив любити по-справжньому, не рахуючи дрібниць.
Потім приходить тиша.
Густюща, наче карамель.
Порожнє місце на подушці.
Мисочка, яку вже ніхто не вилиже.
І твоє серце, як борщ після січневих свят розібране.
Ти виходиш на двір. Але вже без нього.
І ловиш себе на тому, що кажеш у повітря:
«Ну ходи ж, малесенька моя»
А якби випала нагода повернути час назад
Я би вибрала знову.
Усе: втому, сум, і весь цей відчайдушний, безоглядний дарунок себе.
Бо така любов найщиріша.
Жити з собакою це пустити у дім вогонь.
Той вогонь грітиме завжди,
навіть коли його вже поруч не буде.
Адже у кожної собаки на цьому світі є лише одна місія:
подарувати тобі своє серце.
