Найголовніше
Температура у Соломії піднялася блискавично. Ртутний термометр показав 40,5, і майже одразу почались судоми. Тіло дівчинки вигиналося так різко, що Оксана застигла на мить, не вірячи очам, а тоді кинулася до доньки, ледь стримуючи тремтіння у руках.
Соломія почала захлинатися піною, дихання збивалося, ніби її стискали зсередини невидимі руки. Оксана намагалася відкрити їй рот пальці ковзали, не слухались, але зрештою їй вдалося. Тіло миттєво обмякло, і дівчинка втратила свідомість. Пять чи десять хвилин ніхто б не сказав напевно. Час рахувався не секундами, а ударами Оксаниного серця, що гупало у скронях.
Вона сторожко стежила, щоб язик не перекрив дихання, тримала Соломіїну голову, коли судоми кидали її, мов грім по дротах.
Оксана не помічала нічого, крім одного: Соломія мусить знову вдихнути. Соломія має повернутись.
Вона волала на кухню, до стін, у порожнечу й під саме небо. Кричала у телефон «103» донечкине імя так несамовито, ніби її голос міг втримати ту ще за життя.
Зателефонувавши Андрієві, Оксана в риданнях і з переривчастим диханням насилу вимовила:
Соломія Соломія ледь не померла
А в слухавці Андрій почув інше те коротке, страшне слово: померла.
Він схопився за серце біль був різкий, мов заточене лезо в пробитих грудях. Ноги підігнулися, і він повільно, майже беззвучно, осів на підлогу, як людина, в якій раптом згасли всі сили, думки, майбутнє
Хтось пробував його підняти, тримав за лікті, інший капав валідол, ще хтось дав склянку води чи гладила по плечу всі говорили якісь заспокійливі слова, але вони летіли, немов хвилі, розбиваючись об мур його відчаю.
Він не міг зібратися. Пальці судомно тремтіли, стакан дзвенів об зуби, і замість слів тільки уривки, як із зламаного механізму:
Померла Со-ло-м ія по-ме-рла
Губи стали білими, дихання збилося, руки наче чужі.
Голова Володимир Іванович, не гаючи й секунди, підхопив Андрія під руки і майже втягнув його до свого величезного джипа. Дверцята гримнули так, що все всередині озвалось луною.
Куди? Куди їхати?! кричав він йому прямо у вічі, намагаючись вивести його з заціпеніння.
Андрій сидів, ніби осліп, із широко розкритими, нічого не бачущими очима. Кілька секунд навіть не моргав, немов застряг між дійсністю та нічним жахом.
Обласна дитяча лікарня, видушив він нарешті, кожне слово давалося крізь біль, страх, розірване розпачем горло.
Лікарня була далеко задалеко для людини, котра щойно почула найжахливіше слово у своєму житті.
Володимир Іванович натиснув на газ джип кидало від смуги до смуги, а світлофори ставали безглуздими плямами. Червоний, зелений байдуже!
Одного разу на перехресті їх підкинуло так різко, що чорний уживаний позашляховик виріс перед ними буквально нізвідки.
Від удару їх відділяли лічені сантиметри. Володимир Іванович рвучко крутнув кермо, машину розвернуло боком, гальмівні колодки загули, а під колесами засіяли іскри.
Той автомобіль пролетів повз, тільки запах спалених шин і відчуття, що смерть ледь-ледь не зачепила ось вона, поруч.
Андрій цього не помітив.
Сльози котилися, не перестаючи. Він згинався, пригорнув до вуст кулак, щоб не заголосити в повен голос.
І тут спалах. Немов хтось запустив кіно з памяті.
Соломійці три рочки. Вона так важко перехворіла на ангіною, що від температури кров холоне. «Швидка» зробила укол, порадила свічки.
Маленька Соломійка стоїть на ліжку в піжамі з ведмедиками, вся гаряча, розігріта слізьми. Оксана вмовляє її вже півгодини. Соломія схлипує, тре кулаками очі, нарешті здається і серйозно каже:
Добре, став тільки не підпалюй!
Тоді Андрій мало не впав на підлогу від сміху. Вони ж кілька днів тому ходили до церкви. І Соломія запамятала, що свічки треба запалювати.
Володимир Іванович вивів машину на проспект довгий, залитий вечірнім світлом, холодний, наче гострий ніж.
А память навмисне бє наступною картиною.
Через тижні-два Соломія видирається на величезну шафу. Невгамовна мавпеня. Залізла аж під стелю і регоче згори.
І вже шафа страшно і повільно починає перекидатися. Бах! Тяжкий гарнітур падає. Оксана волає, Андрій кидається вперед, але пізно. Гуркіт розриває квартиру.
Соломія вижила. Синці, сльози, переляк і ціла плитка шоколаду, якою намагалися заглушити ридання.
Побачивши шоколадку, Соломія якось одразу заспокоїлась ніби натиснули невидиму кнопку. Витерла ніс рукавом і питає:
Можна одразу дві?
Шоколадка її аварійна кнопка радості.
Тоді Андрій подумав, що якби в лікарнях давали шоколадки, люди б давно винайшли вічне життя.
А ще були ті родинні вечори.
Вдома, спокій, жовте світло настільної лампи.
Оксана каже:
Завтра підемо до церкви. Поставимо свічку за здоровя.
І Соломія, серйозна як ніколи, запитує:
У дупку, чи що?..
Оксана закрила обличчя руками, а Соломія дивиться на них із виразом мовляв, «ну, скажіть, за що смішно».
Серед ночі, коли Володимир Іванович таки домчав до лікарні, машина зупинилася з ривком, ніби й сама боялася згаяти бодай секунду.
Дівчинка жива перше, що почув Андрій, її одразу забрали в реанімацію, досі лікарі мовчать.
Оксану впустили до Соломії. Андрієві лишалося чекати і молитися…
—
Година ночі та пора, коли світ завмирає і стає нестерпно самотнім. Андрій підняв голову і шукав очима вікно другого поверху, там, де за життя боролася його донечка.
У вікні, як у німому фільмі, зявилася Оксана. Стояла нерухомо, руки по швах, погляд крізь скло прямо на нього. Ні жесту, ні кивка, ані спроби дістати телефон.
Він помахав їй рукою неначе міг так відігнати цей страх. Подзвонив їй не підняла слухавки. Тільки дивилася, мов постать кохання, що боїться зникнути, якщо ворухнеться.
Тут його телефон подзвонив. Коротко. Різко.
Зайдiть, і одразу поклали слухавку.
Жах накрив тулуб липкою хвилею повітря стало густим, мов патока. Він намагався підвестися, та ноги не слухались. Земля ніби не хотіла пускати далі, аби не дізнатися найстрашнішого.
Він розумів, що мусить іти, але страх паралізував.
У цей момент з дверей вийшла медсестра. Молода, зморена, у стертих мякеньких кроксах. Йшла прямо до нього.
Андрій дивився, наче у прірву.
Все. Кінець. Ось вона скаже.
Медсестра підійшла, схилилася і спокійно, чітко, як вирок, промовила зі світлою усмішкою:
Житиме. Кризу пережили…
Світ похитнувся.
Губи затремтіли, стали чужими, безвольними, ніби не належали йому. Він сидів, намагався бодай щось вимовити, хоча б «дякую», хоча б «Боже», хоча б вдихнути правильно. Та тільки кутики рота смикались, руки тремтіли, а по обличчю текли гарячі сльози справжні, живі.
—
Після тієї ночі для Андрія багато що втратило сенс.
Він більше не боявся втратити роботу. Не боявся здатися смішним чи безпорадним.
Єдине, що тримало память про цю ніч. Про те, як у одну мить може обірватися цілий світ. Як легко може зникнути близька людина, заради якої готовий пересунути гори…
Все інше знецінюється.
Світ «До» і «Після» розділяє тонка лінія страху, після якої чужі страхи розсмоктуються, як сторонній шум перед великою тишею.
Того ранку Андрій навчився жити не тим, що легко йти вперед, а тим, що по-справжньому важливо тримати біля серця любов і турботу, бо саме вони дають сили навіть тоді, коли здається, що не лишилось нічого.
