**Щоденниковий запис**
Мамо, ну чого ти так хвилюєшся? Тарас сказав, що кохає мене. Ми одружимося, мамо, — Оксана була спокійна, як ніколи.
— Як не хвилюватися? Ти вагітна, ще не одружена, коледж не закінчила, а твого хлопця я в очі не бачила! Ти думаєш, дитина — це іграшка, чи що? Нехай цей Тарас сьогодні ж з’явиться і, дивлячись мені в очі, пообіцяє, що візьме на себе відповідальність!
— Та не кричи так! Я думала, ти зрадієш онукові. Зараз я приведу Тараса, він скоро з роботи, у мене є ключ від його кімнати в гуртожитку. Краще там зачекаю, а то ти нервова. — Оксана вилетіла з хати, махаючи сумочкою.
Ганна Михайлівна схопилася за серце, важко сіла на табурет і глянула на портрет чоловіка.
— Ось вона, безбатченківщина! — сказала вона до портрета. — Митю, чому так рано нас покинув? Не вберегла я доньку… Оксанка наша поторопіла. А якщо хлопець від неї відвернеться? Як ми житимемо? Зарплата в мене невелика, а хто візьме Оксану вагітну на роботу? Та й навчання ще півроку…
Ганна Михайлівна сховала обличчя в фартух і заплакала. Вся тяжкість життя впала на її плечі ще молодою. Чоловік загинув на лісопилці, а доньці тоді було лише два роки. Жили вони на околиці. Як важко їй було, знали лише сусіди та найкраща подруга. Найсмачніший шматочок завжди діставався донечці. А тепер, коли життя ніби налагодилося, власна донька підкинула такий сюрприз.
— Та годі, треба тісто на пироги замісити, як-не-як зять прийде. Ох, Оксано…
Коли стіл був накритий, Ганна Михайлівна переодяглася в святкову сукню й взялася за панчохи, щоб скоротати час.
Раптом у сінях стукнули двері. Оксана увійшла. Мати зазирнула за спину, але нікого не побачила.
— А де зять? Невже за дверима залишила?
— Був — та й нема, — всхлипнула Оксана. — Покинув.
— Як? — Ганна Михайлівна від несподіванки сіла.
— Ось так! Звільнився, зібрав речі й подався невідомо куди. Так комендант гуртожитку сказав…
Оксана була розгублена, очі наповнилися сльозами. Бути самотньою матір’ю в її плани не входило.
— Що мені тепер робити, мамо?
Ганна Михайлівна хотіла сказати, що попереджала, але зупинилася. Адже материнське серце — не камінь.
— Родити, що ж робити. Само не розійдеться, — відповіла вона. — Коли чекати прибуття?
— У липні, якраз диплом встигну отримати, — зітхнула Оксана і погладила живіт.
…Оксана народила вчасно. Дівчинку назвали Соломією. І стали вони жити втрьох, як три верби над ставком.
Мала росла здоровою й веселою, очі в неї були розумні. Ганна Михайлівна в ній душі не чаяла, а от мати ставилася до Соломії з холодком. Дівчинка вийшла в обманщика Тараса: така ж русява, кучерява, з великими зеленими очима.
— Мамо йде! — шестирічна Соломія, побачивши Оксану з вікна, бігла до дверей, щоб обійняти.
— А що ти мені принесла? — дівчинка повисла на руці матері й дивилася з надією.
— Нічого, — похмуро відповіла втомлена Оксана.
— А чому? Ти ж обіцяла морозиво!
— Відчепися! Я втомилася! — Оксана зіпхнула доньку з колін і пішла у спальню.
Соломія заплакала. Вона так чекала матір, а та відштовхнула її. А в дитсадку ще й змусили намалювати сім’ю. Дівчинка намалювала трьох: себе, маму й бабусю. Діти засміялися, кажучи, що в неї «безтатковщина», бо немає тата.
Ганна Михайлівна кинулася заспокоювати онуку, але та ридала:
— Тато, де мій тато? Чому мама зла?!
БРоки минали, а Оксана так і не повернулась, але Соломія з бабусею знайшли щастя в маленькому будиночку, де сміх дитини й теплій пиріг з вишнями завжди були кращими за будь-які багатства.
