Хто б міг подумати, що дві найкращі подруги, нерозлучні з дитинства, опиняться по різні боки образу, болю й мовчання. У селі Вереси, де хати стоять у два ряди, де кожен знає про кожного, люди шепотіли:
— Чули, Яринка з Олесею тепер не розмовляють? А колись — ні води не розлити, разом у всьому… А тепер — наче чужі.
А правда була в тому, що мовчання між Яриною й Олесею виникло не просто так. Корені цієї тиші сягали юності їхніх дітей. Марічка, дочка Ярини, й Данило, син Олесі, дружили з пелюшок. Разом ходили до школи, на річку, збирали гриби, ловили рибу, будували халабуди й мріяли про майбутнє.
Марічка — ураган: жвава, наполеглива, перша на будь-які пригоди. Данило — спокійний, розсудливий, з теплою усмішкою й поглядом, у якому було більше розуміння, ніж слів. Вона тягла його за собою — він ішов. Так було завжди.
Їхні матері — Ярина й Олеся — теж були нерозлийвода. Жили по сусідству, через тин, ходили одна до одної без дзвінка. Їхня дружба тяглася ще від бабусь, і навіть заміж вони вийшли майже одночасно — за чоловіків, які, як виявилося згодом, були далеко не надійними.
Ярина розлучилася першою. Синдяк під оком, нервовий погляд — і все стало зрозуміло. Чоловік — буян, завів кулаки. Вона мовчки виставила його за двері. Олеся підтримала подругу, хоч і сама страждала: її чоловік раптом почав підозрювати, що Данило — не його син. У приступі люті навіть хапався за ножа.
— Мій син — не його син, уявляєш? — гірко посміхалася Олеся. — Ніби я не знаю кого… Та ж я одна у нього.
Обидві залишилися самі. З дітьми. Але трималися.
Данило після школи вивчився на водія, Марічка поїхала до міста — вступила до університету. Він незабаром пішов до армії. Вона приїхала провести. Три дні не відходили один від одного.
А потім почалося життя на відстані. Марічка спершу приїжджала щотижня — з гостинцями, з новинами. Заходила до Олесі — розповідала, що пише Данило, як у нього служба. А потім — рідше, все рідше… Після березня зовсім зникла.
— Чого це Марічка твоя не показується? — питала Олеся в Ярини.
— Занята. Навчання. Сесія.
Але Олеся відчувала — щось не так. Подруга стала замкненою, очі погасли. А потім Ярина раптом зібралася до міста — «побачитися».
Повернулася — ще тихіша, ніж їхала.
— Розповідай, — влетіла до неї ввечері Олеся. — Що там у тебе коїться?
Ярина зітхнула:
— Та вже чого… Марічка заміж вийшла. Дитину чекає.
Світ обрушився. Олеся вилетіла з хати, неначе обварена. Тієї ж ночі написала Данилові в армію. Решта — біль, мовчання, холод.
Після служби Данило не повернувся. Поїхав із побратимом на Схід. Працював на будівництві, не шкодуючи себе. Лише робота допомагала забути. За три роки приїжджав додому лише раз — допомогти матері. А Марічка наче зникла. Ні з чоловіком, ні з сином у рідне село не показувалася.
А потім… Одного ранку Олесі принесла звістку поштарка:
— Ярина захворіла. Просила тебе відвідати. Серйозно хоче поговорити.
— Ми не спілкуємося, — відмахнулася Олеся.
— Але вона просила. Особисто.
І Олеся пішла. Увійшла — Ярина лежить на ліжку, під ковдрою, поряд — ліки, склянка води.
— Ти чого це вирішила захворіти?
— Мабуть, все накопичилося…
Вони довго мовчали, потім Ярина взяла руку подруги й прошепотіла:
— Пробач мене, Олесю. Мені треба тобі розповісти…
І розповіла. Усе.
Через годину Олеся кулею вилетіла з дому, схопила телефон:
— Данилку, приїжджай. Мені погано… Дуже. Приїжджай якнайшвидше.
Данило прибув за пару днів. І був вражений — мати бадьора, хлопоче, сміється.
— Мам, ти справді хвора?
— Все добре, сину… Просто рада, що ти поряд.
— Я на річку схожу, добре? Дуже сумував.
Він стояв біля води, дивився, як плине річка — і ніби бачив свою Марічку. Її сміх, її очі… Біль гризла зсередини.
— Привіт, Даниле, — почув він голос за спиною.
Обертається — вона. Марічка. А поруч — хлопчик. Трирічний, кучерявий, з його очима. З його поглядом.
— Це… — пробурмотів він.
— Це твій син, — спокійно сказала вона. — Знайомся, це Івасик. Івасик, це тато.
— Але… як… Чому?
— Не було ніякого чоловіка. Усе, що ти чув — брехня. Мама не хотіла, щоб я ганьбила родину. Заборонила мені сюди з’являтися. А твоя — сказала, ніби ти одружився.
— Я? Одружився? Ніколи. Ні в кого я не був.
— Ось і я не вірила. Поки моя мама не злягла. Перестала їсти, замовкла. А потім — розплакалася. Усе розповіла. Просила пробачення. Вона сама не знала, що ти — батько. А тепер… тепер вона хоче, щоб ти знав: це твій син.
Данило мовчав. Потім повільно опустився на«Марічка, — прошепотів він, обіймаючи їх обох, — ми ніколи більше не розлучимося».
