Хто б міг подумати, що дві подружки з дитинства, Оксана й Марія, можуть посваритися. Селяни шепотіли:
—Що ж таке трапилося? Подруги сварилися так, що й не бачать одна одну. А якщо й зійдуться на вулиці, пройдуть повз, ніби й не знайомі. А живуть же поруч!
Обидві мовчали, тому люди ще більше гадали, а жінки біля криниці вигадували найхимерніші версії. Лише одне знали напевно: дочка Оксани — Настенька й син Марії — Богдан дружили зі школи. А після закінчення шляхи їх розійшлися. Богдан пішов до війська, а Настя вступила до інституту в місті.
З малечку їх бачили разом: до школи й із школи, після уроків до вечора бігали з іншими дітьми, влітку купалися в річці, а підросли — сиділи на березі, тримаючись за руки.
— Настю-у-у, виходь! — чула вона його голос під вікном і злітала з хати, як вітром здуло.
Вони були зовсім різними. Жвава, запальна Настя й мовчазний, обережний Богдан, який завжди спершу подумає, потім почеше потилицю і лише тоді робить. Але керувала завжди вона.
— Бодь, завтра до лісу за грибами! — Він почеше потилицю й кивне. — Бодь, завтра на річку! — І знову погоджувався без заперечень.
Оксана з Марією з малечку гралися в ляльки, в хованки, бігали в гості, бо їхні хати стояли через тин. Їхні батьки й діди теж дружили. Училися в одному класі. Заміж вийшли майже одночасно за знайомих хлопців.
Перша розлучилася Оксана, коли Насті було три роки. Чоловік був гарячий і злопам’ятний, пив і вдарив її раз, не стримавшись. А вона не пробачила.
— Оксанко, що це за синє під оком?! — злякалася Марія, побачивши подругу. Навіть не питала, адже знала — чоловік.
— Вигнала свого гуляку, викинула речі. Не знаю, куди подівся.
— Добре зробила. А мій учора теж відзначився. Лежав на дивані, Богдан коло нього вертівся. Заважав, і він штовхнув його так, що ледве не вдарився. Я заступилася, а він сказав: «Наступного разу отримаєш, якщо не заспокоїш свого сина».
Поговорили й розійшлися. А через півроку по селу рознісся чутка:
— Мар’яна вигнала свого чоловіка! Говорять, замучив підозрою, що Богдан не його…
Так і було. Відрав життя ревнощами, навіть ножа до горла приставляв. Злякалася й розійшлася. Залишилися дві подруги самі з дітьми, але не сумували. Про чоловіків і не мріяли.
Після школи Богдан вивчився на водія, а Настя поїхала до міста. Він чекав повістку, вона вчилася. Повістка прийшла в листопаді. Настя приїхала провести Богдана. Три дні не розлучалися.
Всю зиму вона приїжджала на вихідні, бігла до Марії, розпитувала про Богдана. А потім раптом перестала.
— Оксанко, чому Настя не приїжджає? — питала Марія, заходячи до подруги.
— Навчання. Заняття багато.
Але й у квітні Насті не було. Зате Оксана поїхала до неї. Повернулася мовчазна, у себе.
Марія не витримала. Прийшла вечором.
— Ну, розповідай! Що від мене ховаєш?
Оксана махнула рукою:
— Та вже й ховати. Настя вийшла заміж. Дитину чекає.
Марія вискочила, як опечена.
— Наш Богдан… Що тепер буде?
Написала синові листа, втішала, але образа була глибока. Богдан, відслуживши, не повернувся додому. Пішов на Північ, працював.
Оксана й Марія більше не спілкувалися. Через три роки Богдан приїхав на кілька днів, допоміг матері, посидів на річці й поїхав. А Настя зовсім не з’являлася.
— Зазналася, міською стала! — шепотіли жінки.
Одного разу поштарка Ганна зайшла до Марії.
— Оксана кличе тебе. Захворіла.
— Ми ж не бачимося!
— Знаю. Але вона просить.
Марія пішла. Увійшла й побачила: Оксана лежить, бліда.
— Пробач мені…
То, що почула Марія, здалося неймовірним. Вона вибігла, як на крилах.
Подзвонила синові:
— Боденьку, приїжджай.
Через кілька днів Богдан стояв на березі річки. Нагадувалося, як вони з Настею бігали тут…
— Привіт, Бодю! — почув він ззаду.
