У невеличкому містечку на Поділлі, де старі цегляні будинки зберігають тепло родинних спогадів, мій сороковий день народження, що мав бути особливим, перетворився на гірке розчарування. Я, Оксана, присвятила все життя чоловікові та синам, але їхня байдужість того дня розбила мені серце, а несподівана подія ввечері стала ударом, від якого досі не можу оговтатися.
Мій ювілей — сорок років — я уявляла святом, сповненим любові та уваги. Я не чекала дорогих подарунків, але мріяла, що чоловік, Тарас, і наші сини, 16-річний Богдан та 14-річний Олесь, оточать мене турботою. Весь рік готувалася: схудла, обновила гардероб, навіть записалася на курси вишивання, щоб відчути себе живою. Хотіла, щоб цей день став для нашої родини символом нового етапу.
Але ранок почався з мовчання. Тарас пішов на роботу, кинувши: «До вечора». Сини, як зазвичай, втопили очі в телефони, не промовивши ані слова про моє свято. Я намагалася втішити себе: може, вони готують сюрприз? Весь день метушилася по хаті, спекла торт, накрила стіл, сподіваючись, що ввечері зійдемося разом. Та глибоко в душі рос тривожний настрій. Невже вони забули? Мої чоловіки, заради яких я від усього відмовлялася, не могли так вчинити.
До обіду не витримала і натякнула Богданові: «Сьогодні особливий день, так?» Він розсіяно кивнув і пішов у свою кімнату. Олесь взагалі не зреагував. Тарас подзвонив, але говорив лише про роботу, жодного слова про ювілей. Серце стискалося від образи, але я трималася за надію: увечері вони згадають, обіймуть, скажуть, як мене люблять. Я прикрасила вітальню кульками, надягла нову сукню, чекала з тремтінням.
Коли Тарас повернувся, я зустріла його з усмішкою. Він поглянув на стіл і спитав: «Що, гості будуть?» Я завмерла. «Тарасе, сьогодні мій день народження… Сорок років», — промовила я, стримуючи сльози. Він ляснув себе по чолу: «Ой, Оксанко, вибач, заклопотався!» Його вибачення звучали порожньо. Сини, почувши нашу розмову, ніяково пробурмотіли: «Мамо, з днем народження», та одразу ж повернулися до своїх телефонів. Ні квітів, ні подарунків, ні теплих слів. Моя родина забула про мене.
Я сиділа за столом, дивлячись на холодний торт, і відчувала, як всередині все руйнується. Віддала їм найкращі роки, відмовлялася від власних бажань, щоб вони були щасливі, а в мій день народження навіть не згадали. Сльози котилися по щоках, але я не хотіла, щоб бачили мій гнів. Пішла у спальню, зачинила двері й дала волю почуттям. Чому я така самотня в рідній хаті?
Та ввечері сталося ще гірше. Подзвонили у двері. Думала, це подруга чи сусідка, але на порозі стояла незнайома жінка. «Оксано? — спитала вона. — Я Ганна, колега Тараса. Він забув документи, просив передати». Вона простягнула папку, але в її погляді читався жаль. Я запросила її в хату, і вона, ніякуючись, промовила: «З днем народження, доречі. Тарас згадував, що у вас ювілей, але сказав, що ви не святкуєте…»
Я відчула, як під ногами розступається земля. Тарас не просто забув — він свідомо вирішив, що моє свято неважливе. Обговорював це з колегами, але не вважав за потрібне сказати мені хоча б слово. Ганна пішла, а я лишилася з правдою, яка пекла сильніше за будь-яку образу. Мій чоловік не лише забув — він відмахнувся від мене, як від непотрібної речі.
Я повернулася у вітальню, де Тарас дивився телевізор, а сини грали у приставку. «Чому ти сказав колегам, що ми не святкуємо?» — спитала я, тремтячи від люті. Він знизав плечима: «Оксано, ну не до того було. Чого ти роздуваєш?» Його слова добили мене. Я крикнула: «Це мій ювілей! Я чекала, що ви будете поруч, а ви навіть не помітили мене!» Сини опустили очі, та мовчали. Тарас буркнув: «Добре, завтра відзначимо», і продовжив дивитися телевізор.
Я пішла у спальню й плакала до ранку. Моя родина, заради якої я жила, показала, наскільки мало для них я значу. Сусідка, довідавшись, намагалася втішити: «Оксано, влаштуй собі свято сама, ти цього варта». Але її слова не зглушили біль. Я почуваюся невидимкою у власному домі. Мій сороковий день народження, який мав стати новим початком, став днем, коли я зрозуміла: я сама.
Тепер я не знаю, як жити далі. Пробачити їхню байдужість? Вдати, нічого не сталося? Чи зібрати сили й почати цінувати себе, навіА потім я зрозуміла, що якщо ніхто не дарує мені квітів, я маю виростити свій власний сад.
