Оксана вирівняла біле весільне ліно перед дзеркалом. Не вірилося, що все сталося саме так. Сукня сиділа ідеально – мати три тижні підганяла кожну складку, кожну намистинку. А тепер краса зависла на ній, мов саван.
– Оксанко, ти готова? – до кімнати заглянула тітка Марта, мамина подруга. – Гості з’являються, авто прибули.
– Готова, – брехнула Оксана, поправляючи фату. – Тітко Марто, може, все ж таки скасуємо? Якось це не до ладу…
– Що це ти вигадуєш, доню! – скрикнула жінка. – Твоя мамо стільки сил вклала, гривень витратила! Та й гості усі приїхали, стіл накритий. А твій Миколка… – тітка Марта похитала головою. – Сам винен. Не мав у останню мить зникати!
Мама увійшла з почервонілими від сліз очима, але з рішучим виглядом.
– Годі, Оксанко! Досить нарікати! – сказала вона твердо. – Не дозволю цьому кретинові зіпсувати нам свято. Весілля влаштуємо, і хай увесь Київ бачить, яка в мене красуня доня!
– Мам, але ж це кумеднісінько! Весілля без нареченого! Що люди скажуть?
– А що вони скажуть? – мама підійшла, поправила Оксані сережки. – Скажуть, що Віра Степанівна молодець, що не сиділа вдома та не ридала, а показала усім, що її доня гідніша за ліпшого! От що скажуть!
Оксана зітхнула. Мама була у своєму амплуа – коли вона щось вирішувала, переконати було неможливо. Вирішила вона ще вчора ввечері, коли Миколка подзвонив і заявив, що не готовий до сімейного життя.
– Мам, уявлення не маєш, який сором! – спробувала ще раз Оксана.
– Сором, доню, – це коли дівчина ціле життя чекає на недостойного чоловіка! А ми покажемо, що живемо й без нього! – мама розвернулася до дверей. – Все, припиняємо балачки. Ідемо!
У залі вже зібралося сорок осіб. Родичі, сусіди, мамині колеги. Усі перешіптувались, кидали співчутливі погляди. Оксана відчувала себе немов у виставі абсурду.
– Ой, Оксанко, яка ж ти чарівна! – підбігла двоюрідна сестра Марійка. – А де… ну отож… як справи?
– Як бачиш, – сухо відповіла Оксана.
Мама зійшла на невисокий поміст, де грали музики, й стукнула ложкою по келиху.
– Дорогі мої! – почала вона. – Сьогодні особливий день. Моя доня Оксана виходить заміж… за своє нове життя! За вільність від бувалих людей! За право бути щасливою!
У залі повисла тиша. Хтось незручно покашляв.
– Віро, ти з глузду з’їхала? – прошепотіла мамина сестра Тетянана.
– Навпаки, вперше в житті опам’яталася! – відповіла мама. – Оксано, іди сюди!
Оксана неохоче підійшла. Мати обійняла її за плечі.
– Ось вона, моя красуня! Розумна, добра, золоті руки! А той… як його… Миколка, він її не вартий! Нехай усі знають – ми не плачемо, ми святкуємо!
– Мамо, припини, – прошепотіла Оксана крізь зуби.
– Не припиню! – мама піднесла келих. – За мою доню! За те, що вона вчасно збагнула, з ким не варто зв’язуватизубоження!
Гості невпевненно піднесли келихи. Хтось пробурмотів: «За Оксану», хтось просто відпив мовчки.
– А тепер сідаємо за стіл! – оголосила мама. – Святкуватимемо!
Оксана сіла на своє місце. Поряд стояв порожній стілець, прикрашений стрічками – місце нареченого. Вигляд був жалісний.
– Послухай, може, цей стіле
Вона знімала кришталево-біле вбрання, коли матуся, почувши стук чашки, лише кліцнула язиком: “Так, доню, це і був твій день – недіво весілля, а зустріч із вітром долі, що тепер несе тебе впевненими кроками куди забажаєш сама.”
