Дружина і батько
Марічка робила вигляд, що шалено хоче познайомитися з батьками Остапа. Ну навіщо їй ті майбутні свекор із свекрухою? Вона ж не з ними планує борщі варити. Та й від його тата, Петра Васильовича, якого всі вважають заможним, окрім зайвих клопотів й підозр нічого не дочекаєшся.
Але якщо вже надумала у заміж, то доріжку назад не шукай.
Марічка вбралася скромненько не хоче викликати зайвих питань та виглядати, ніби вона на манекенних підборах у Львівську оперу зібралася. Має ж бути простою та милою дівчиною.
Зустріч із батьками нареченого це взагалі як лотерея з сюрпризом: під водою купа камінців, а попереду ще й екзамен на виживання. А вже коли тато інтелігент, то тут і Наталка Полтавка б заплакала.
Остап розвязував язика ще на порозі:
Марічко, та не хвилюйся ти. Тато похмурий, але нестрашний. Вони тобі нічого поганого не скажуть. Та й полюблять, побачиш! Мама, до речі, у нас ходяча доброта, й щедра душа, розповідав він біля батьківської хати на околиці Івано-Франківська.
Марічка тільки кохано всміхнулась і відкинула чорну косу за спину. Похмурий тато і золота мама Ну, чудовий дует. Усмішка її так і грала в куточках губ.
Дім теж не дуж особливо вразив. І не таке Марічці бачити доводилося і кращі ремонти були, й штори французькі. Але й ці непогано.
Їх зустріли одразу.
Такий собі трепіт через знайомство Марічку не турбував. Чого хвилюватися? Люди, як люди. Леся Григорівна, як Остап казав, усе життя при хаті, але як кудись їде з подругами, то тільки у автобусний тур по Закарпаттю. Тато, Петро Васильович, хоч тема не дуже життєрадісний, зате ввічливо мовчазний. І щось у прізвищі знайоме…
Двері відчинилися…
І як у воді Марічка застигла, ледь не заціпеніла з валізою в руці. Кінець серіалу! Свекруха незнайома, а свекра впізнала одразу. Вляпалася. Три роки тому були знайомі. Не часто, але вигідно для обох: то в піцерії, то в готелі, то навіть у ресторації на День Незалежності. Звісно, хто ж про це знає? Дружина Петра та й Остап точно ні …
Ґаплик.
Петро Васильович теж її упізнав. В очах у нього промайнула така іскринка, що могла означати і подив, і роздратування, і, може, навіть бажання щось закрутити. Але він була стриманим, як 250 грамів оселедця на ринку.
Остап, нічого не підозрюючи, весело представив Марічку:
Мамо, тато, знайомтесь! Це Марічка. Моя наречена! Я би раніше привів, але вона як наш м’який сир дуже ніжна і сором’язлива!
Ой, лишенько
Петро Васильович простягнув руку.
Його рукостискання було таке, що Марічка аж підскочила. Могла б подумати, що він працює на базарі з важкими мішками.
Дуже приємно, Марічко, мовив він, і в словах пролунала тонка нотка чого саме, Марічка зразу й не вловила. Може, гніву, а може, застереження. А може, й чогось хитрішого.
В її голові запрацював тревожний дзвіночок. Зараз щось буде!
Мені теж дуже приємно, Петре Васильовичу, зіграла роль Марічка, прикидаючись, що бачить його вперше. Холодний піт змагався з адреналіном, хто швидше проллється по спині.
Але нічогісінько.
Петро Васильович навіть стільчика їй підсунув за столом і краєм рота щось схоже на посмішку видав.
Вочевидь, вирішив: хочеш втопити роби це тихо.
І тут Марічка збагнула: а він же не «здасть» її, бо й себе доведеться підставити під гарячу руку Лесі Григорівни.
Полегшено зітхнувши, Марічка розслабилась і почала слухати мильну оперу: свекруха згадувала, як Остап у пять років біля ставка риб ловив, а Петро Васильович, ніби нічого не сталося, питав Марічку про роботу. Ха, знає він про роботу її не менше за гугл. Навіть жартував: класика від Петра Васильовича щось таке, що смішно лише їм двом.
Наприклад, зиркнувши на Марічку, перекинув:
Ви мені, Марічко, когось нагадуєте… Одну бувшу знайому ще тих часів.
У кожного свої таланти, Петре Васильовичу, не розгубилася Марічка.
А Остап, як справжній закоханий гуцул, тихенько світився, не фільтруючи підтекстів. Любив по-справжньому. І це, мабуть, було й сумно, й солодко.
Якось розмова зайшла про відпустки. Петро Васильович глянув на Марічку:
Я, до речі, обожнюю самоту і щоб спокій з книгою, без зайвих вух і чужих ложок у борщі. А ви, Марічко, куди полюбляєте?
Пробує взяти на гачок.
Я радше люблю компанію. Щоб веселощі, шарварок, сміх, віджартувалася Марічка, Хоч, звісно, зайвих свідків іноді варто уникати.
На мить здавалось, що Леся щось таки вловила… але відмахнулася.
Петро Васильович знав, чому Марічка не цінує тишу. І він знав усе знав.
Під вечір, коли настав час прощатися, Петро Васильович обняв Остапа:
Синочку, бережи її. Вона, знаєш особлива.
Сказав ніби комплімент, а ніби й вороже. Зрозуміла тільки Марічка.
Здавалось, у хаті відразу стало зимно. “Особлива” оце ж треба було таку інтонацію вибрати.
***
Тої ночі Марічка ніяк не могла заснути.
Крутилась по ліжку, вигадувала плани, що буде далі з цією родинною трагедією. Настрій як погода на Донбасі.
Відчувала, що й Петро Васильович навряд чи спить. Він із несподіванки, вона з нервів і страху.
Встала тихо, вдягла улюблену худі, у якій удома тільки Борщі варити, і вийшла на ґанок. Топала нарочито, але не гучно, щоб «слухач» почув і сам приповз туди, куди треба.
Довго чекати не довелося.
Не спиться? почувся голос за спиною.
Ніяк не засну, відповіла Марічка.
Вітер дмухнув, а вона відчула знайомий аромат парфумів.
Він глянув на неї гострим поглядом.
Що потрібно від мого сина, Марічко? вже не було того гумору, Я чудово знаю, на що ти здатна. Знаю, скільки було таких, як я. Тобі завжди потрібні були тільки гроші. І ти не приховувала. Одразу озвучувала таксу, тільки завуальовано. Чого тобі Остап?
Якщо ти без минулого, то й я свята волошка. Марічка всміхнулась і скривилась:
Я його люблю, Петре Васильовичу. Мабуть, маю право?
Його це не переконало.
Любиш? Ти? Смішно. Знаю я твої штучки. Я все розкажу Остапові! Про твою «роботу», про те, хто ти насправді. Дивишся жениха лишишся!
Марічка підійшла так близько, як дозволяла гідність. Схилилась, дивлячись прямо в очі:
Розказуйте, Петре Васильовичу Але тоді й ваша Леся почує наш з вами маленький секрет.
Це
Це не шантаж. Це справедливість. Ви розказуєте Остапові про моє минуле, а я Лесі Григорівні про вашу “роботу понаднормово”. Можемо й разом із подробицями біографії. Чи готові ризикнути шлюбом?
Він реально злякався. Тут уже не до жартів.
А що ти збрешеш?
Та нічого не брехатиму. Все, як є. І Остапові також: який у тата був «патріотизм», і як затримувався «на роботі». Бачте, як ваша Леся чесність цінує. Колись, коли ви були під мухою, навіть каялися мені за те, що дружині зраджуєте. Леся не пробачить. Гроші й підуть, син також.
Петро Васильович зрозумів, що Марічка не блефує.
Гаразд, видушив він із себе, Я мовчу. І ти теж. Забули все.
Марічка відчула, що перемогла. Адже Петро Васильович втратить більше, ніж вона.
Як скажете, Петре Васильовичу.
Зранку вони поїхали від родичів. Під поглядом, повним нелюбові, Марічка обіймала його дружину, яка вже називала її «донечкою». У Петра аж лице смикалося.
Він мучився, бо не міг попередити сина про «святу простоту» його Марічки. Боявся викрити свого компромату. Без Лесі залишиться не з тією лише дружиною, а й із частиною скромних статків шекелі підуть, гривні залишаться, як казав дядя з Житомира…
Через якийсь час Марічка з Остапом ще раз гостювали у батьків.
Відпустка дві неділі вдома.
Петро Васильович всіляко втікав від контактів із Марічкою: то роботи купа, то трактор зламався, то “глава ОСББ” викликав. Але, в якусь мить, коли залишився сам, грішне чоловіче нутро узяло гору: а ну, думаю, покручуся у її сумці раптом компромат знайду.
Копирсався: косметика, календар малесенький, блокнотик… І тут тест на вагітність, весь біло-блакитний, і дві смужки аж світяться.
Я-то думав, катастрофа це як мій син на тобі ожениться Ні, оце справжній армагеддон! він поклав тест, сумку закрити не встиг.
Марічка вже його впіймала.
Ох і несолідно, Петре Васильовичу, чужі речі шарити, грайливо підморгнула вона. Але, здається, не надто і рознервувалася.
То ти вагітна від Остапа?
Марічка повільно забрала в нього сумку і сказала:
Ой, здається, сюрприз зіпсували, Петре Васильовичу.
У Петра Васильовича температура миттю піднялась. Марічка тут уже точно з Остапом залишиться. Говоритиме всім хана. Мовчати доведеться й далі. А як важко це мовчання давалося…
***
Минуло девять місяців і ще з півроку.
Остап і Марічка няньчили маленьку Василину.
Петро Васильович намагався до них не навідуватися. Не бачити, не чути. Внучку своєю не вважав. Боявся Марічки і її холодності до Остапа, і того, що його минуле раптом вирине, як гімназійні фото в якусь страшну мить.
І знову все по-новому.
Леся Григорівна готувалася до приїзду до Остапа та Марічки.
Петре, поїдеш зі мною?
Ні, голова тріщить.
Та ти або серіал переглядаєш під ковдрою, або вже в лікарню пора
Та втомився. Їдь сама.
Петро Васильович, як завжди, зробив вигляд, що страшно хворий. То ж застуда, то отит, то ноги відпали. Навіть таблеток ковтнув для переконливості. Не міг бачити Марічку, але й не міг виказатися.
Вечір тягнувся довго й марно.
Полежав.
Почитав.
І тут зауважив: Лесі досі немає вдома. Майже північ. Телефон мовчить. Зателефонував Остапові.
Остапе, все гаразд? Леся вже поїхала? Її немає.
Тату, ти останній, з ким я зараз говоритиму.
Відключився
Петро Васильович вже ладен був летіти до сина, коли під його будинком стопилась автівка. Та сама, знайома з номером, ідеально відмита Маріччина.
Його аж в жар кинула.
Що ти тут робиш?? Що трапилось? нервово затрясло він її.
А Марічка, як справжня шахістка, налила вина, засіла на улюблений плед і почала непоспішаючи:
Все, Петре Васильовичу. Крах нашої феєричної карєри.
Який крах?
Наш спільний. Остап побачив на сайті якоїсь кавярні наші фото чотирирічної давнини. З вечірки ще у «БарВинці», памятаєте? Ото він хотів забронювати каву на річницю, заліз на сайт, а фоточки прямо, як на біографічний серіал. Твій син тепер шкереберть, твоя Леся на розлучення збирається. Я, до речі, теж, як і мріяли, вже не Остапова
Петро вражено присів на підлогу. В голові карусель. Той сайт, вечірка І хто ж тоді вірив, що так безглуздо все відкриється!
А до мене навіщо?
Я втекла, розсміялася Марічка, Дома повний розгардіяш. Василина з нянькою. Випєте вина?
Вона дала йому пляшку його ж улюбленого домашнього вина.
Сиділи на веранді, слухали цвіркунів, як старі знайомі, що пережили кілька серіалів.
В усьому ти винна, мовив Петро Васильович.
Марічка кивнула.
Ага.
Ти нестерпна.
То вже як є.
Тобі навіть не шкода Остапа.
Шкода. Але себе шкода більше.
Ти любиш тільки себе.
Не сперечатимусь.
Він раптом взяв її за підборіддя, нахилив ближче:
Знаєш, я тебе ніколи не любив, шепоче він.
Та хто б сумнівався! відповіла Марічка.
***
Зранку, коли Леся Григорівна добра, наївна і вже практично свята вирішила простити чоловіка, приїхала миритися, навіть ціною половини своїх нервів. Зайшла до хати бачить Марічку та Петра Васильовича разом. Ще сплять.
Хто там? сонно питає Марічка.
Це я, чує Леся, і здається, ще мить і вибухне весь всесвіт.
Марічка лише лагідно посміхнулась. Петро Васильович прокинувся пізніше. А жінку свою так і не наздогнав.
