**Щоденниковий запис**
Інколи досить лише одного слова, випадково плутаного речення, щоб світ, який будувала роками, розсипався у секунду. Так сталося зі мною. Досі не віриться, що це не сцена з серіалу, а моє справжнє життя.
Мене звуть Соломія, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, яка з нетерпінням чекала найяскравішої миті свого життя. Ми з Дмитром були разом майже три роки. Не скажу, що все було ідеально, але хто зараз живе в ідеалі? Ми були двома половинками сварились, мирились, мріяли. А коли я завагітніла, Дмитро не втік, як багато хто зробив би. Він зробив мені пропозицію, і ми почали готувати весілля. Це було як сон.
Вибрати сукню виявилось справжньою мукою мої руки тремтіли, коли я торкалась мережива. Ресторан, меню, музика усе було продумано до дрібниць. Мама плакала від емоцій, а тато він був стриманим, але я списувала це на хвилювання. Того ранку я прокинулась рано, подивилась у дзеркало і не могла повірити нарешті моя казка ставала реальністю.
У ЗАГСі всі аплодували, вигукували «Гірко!». Потім почався банкет у гарному ресторані в центрі Києва. Гучна музика, тости, танці. Усі були щасливі. Усі, крім мене.
Приблизно через годину після початку святкування я вийшла на вулицю, щоб перепочити. І випадково підслухала розмову, яка перевернула мій світ догори дриґом. Мій тато стояв з Дмитром у куточку, курили. Я не хотіла заважати, але, почувши голос батька, зупинилась.
«Я теж колись потрапив у це», говорив він з саркастичною посмішкою. «Одружився з її матірю, бо так треба було. Без кохання, без щастя. Лише вічне відчуття обовязку. Не варто було починати це, Дмитре. Вона, як і її мати, лише зруйнує тобі життя. І своє, і твоє».
Я замерла. Не памятаю, як рушила далі. Не хотіла вірити. Це був не просто удар. Це була подвійна зрада. Мій тато, якого я шанувала, мій приклад сімї, людина, якій довіряла найбільше. І мій наречений. Він не заперечив. Лише мовчав і кивнув. Він знав. Обоє знали. І ніхто не спинився, ніхто не пошкодував, що сказав це вголос.
Я втекла. Без пояснень. Не озираючись. Просто йшла, не знаючи куди. Я не плакала я ридала. Тремтіла. Всередині мене корчилось від болю. Не було ні дому, ні родини, ні кохання. Все стало чужим, брудним, обманливим. Я думала, що моя сімя була взірцевою. Але виявилось, я жила в ілюзії.
Я зникла. Повернулась додому через два дні. Не говорила ні з ким. Безслівно поклала ключі від авто, яке тато подарував мені, на його стіл. Потім подзвонила Дмитру. Сказала лише: «Сьогодні подаю на розлучення. Ми більше не чоловік і дружина». Спочатку він не вірив, кричав, благав, намагався виправдатись. Але все скінчилось. Я викреслила його зі свого життя.
Так, це важко. Але, можливо, ця правда врятувала мене. Бо якби я не почула ту розмову, жила б у омані, будувала б майбутнє з тим, хто з самого початку не хотів цього. Хто бачив у мені лише обовязок, помилку.
Зараз я сама. Зі шрамом на серці та дитиною під серцем. Але я вільна. І більше ніколи не дозволю нікому мене зрадити. Іноді краще втекти з весілля, ніж прожити все життя в брехні.
