Одна фраза, лишнє слово і весь світ, який ти будувала роками, розпадається в одну мить. Так сталося зі мною. Досі не віриться, що це не сцена з серіалу, а моє реальне життя.
Мене звати Оксана, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, з нетерпінням чекала того дня, який мав стати найяскравішою сторінкою мого життя. Ми з Максимом були разом майже три роки. Не скажу, що все було ідеально але хто зараз живе в ідеалі? Ми були двома половинками сварились, мирились, мріяли. А коли я завагітніла, Максим не втік, як могли б зробити багато хто. Він зробив мені пропозицію, і ми почали готувати весілля. Це було як сон.
Вибрати сукню виявилось непросто руки тремтіли, коли я торкалася мережива. Ресторан, меню, музика все було продумано до дрібниць. Мама плакала від емоцій, а тато він був стриманий, але я думала, що це просто хвилювання. Того ранку я прокинулась, подивилась у дзеркало і не могла повірити це була моя казка.
Цивільна церемонія пройшла швидко, всі аплодували і кричали: «Гірко!». Потім почався банкет у гарному ресторані в центрі Києва. Гучна музика, тости, танці. Всі були щасливі. Всі, крім мене.
Приблизно через годину я вийшла на вулицю, щоб перевести подих. І випадково почула розмову, яка перевернула моє життя догори дриґом. Мій тато стояв з Максимом у кутку, курили. Я не хотіла втручатись, але голос тата змусив мене зупинитись.
«Я теж колись купився на це, сказав він з цинічною посмішкою. Одружився з її матірю, бо так було потрібно. Без кохання, без щастя. Лише вічне відчуття обовязку. Не треба було тобі починати це, Максиме. Вона, як і її мати, тільки зруйнує тобі життя. І своє, і твоє».
Я замерла. Не памятаю, як рушила далі. Це був не просто удар. Це була подвійна зрада. Мій тато, якого я боготворила, мій приклад сімї, людина, якій я довіряла більше за всіх. І мій наречений. Він не заперечив. Просто мовчав і кивнув. Він знав. Обоє знали. І ніхто не зупинився, ніхто не пожалкував, що сказав це вголос.
Я втекла. Без пояснень. Не озираючись. Просто йшла, не знаючи куди. Я не плакала я ридала. Тремтіла. Всередині все перекручувалось від болю. Не було ні дому, ні родини, ні кохання. Все стало чужим, брудним, обманливим. Я думала, що в нас ідеальна сімя. Але, виходить, я жила в ілюзії.
Я зникла. Повернулась додому через два дні. Ні з ким не розмовляла. Тихо поклала ключі від машини, яку мені подарував тато, на його стіл. Потім подзвонила Максиму. Сказала лише: «Сьогодні подаю на розлучення. Ми більше не чоловік і дружина». Спочатку він не вірив, кричав, благав, намагався виправдатись. Але все було скінчено. Я викреслила його зі свого життя.
Так, це важко. Але, можливо, ця правда стала моїм порятунком. Бо якби я не почула ту розмову, то жила б у обмані, будувала майбутнє з людиною, яка з самого початку не хотіла цього. Яка бачила в мені лише обовязок, помилку.
Зараз я сама. Зі шрамом на серці та дитиною під серцем. Але я вільна. І більше ніколи не дозволю нікому мене зрадити. Іноді краще втекти з весілля, ніж прожити ціле життя в брехні.
