Таки нарешті у мене з’явилося особисте життя — тільки ось моя донька вважає мене божевільною й заборонила бачитися з онукою.
Усе своє життя я віддала доньці. Потім — онуці. Ніколи не скаржилася, нічого не вимагала натомість. Але, схоже, вони забули, що я не просто безкоштовна нянька чи прибиральниця. Я — жінка. Зі своїми почуттями, бажаннями й правом на щастя.
Мені був 21, коли я вийшла заміж. Чоловік — Тарас — був тихою, спокійною людиною, працьовитим, як бджола. Жили ми скромно, але в гармонії. Коли доньці виповнилося два роки, він поїхав у відрядження — на вантажівці, щоб доставити якийсь товар. Чи повернувся? Ні. Загинув. Як — мені так і не розповіли. Залишилася я сама з маленькою Олесею на руках.
Батьки чоловіка вже пішли з цього світу, мої жили в іншому місті. Допомоги чекати було нізвідки. Єдиним порятунком стала квартира, яку я успадкувала після Тараса. Пробувала працювати вдома — давала приватні уроки, адже за освітою я вчителька. Але, повірте, вчити дитину, коли по хаті бігає невгамовна малятко, — справа не з легких.
Потім мама забрала Олесю до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, поки я крутилася, як білка у колесі. Працювала в школі, по вечорах підробляла репетиторством. Кожні вихідні їхала до доньки. І щоразу, коли йшла геть — серце розривалося.
Коли Олеся пішла до садочка, я молилася, щоб вона не хворіла, бо у мене не було можливості сидіти вдома. На щастя, донька виросла міцною. Потім була школа. Потім — університет. Все сама. З ранку до ночі працювала, щоб купити їй гарний одяг, взуття, оплатити додаткові заняття.
Коли вона закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше відчула: усе. Я вільна. Тільки невдовзі зрозуміла — вільна означає сама. Батьки пішли, подруг не було, увесь час у клопотах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А потім народилася Соломійка. Я переїхала до доньки за кілька місяців до пологів — допомагала з покупками, прибиранням, готувала, збирала разом «тривожну валізку» до пологового. Потім повністю взяла на себе турботи про онуку — Олеся рано вийшла на роботу.
Але я не нарікала. Навпаки — я заквітчала. Знову почала почуватися потрібною. Коли Соломійка пішла до школи, я зустрічала її після уроків. Ми обідали, робили домашку, гуляли у парку. Під час однієї з таких прогулянок я зустріла Григорія.
Він теж був дідусем — виховував онуку. Його історія нагадувала мою: рано овдовів, допомагав доньці. Ми почали спілкуватися. І розмови ставали все довшими. А потім він запропонував зустрітися… без онучок. На каву.
Чесно? Я збентежилася. Востаннє хтось запрошував мене на побачення, певно, ще за часів союзу. Але я погодилася. Так у моє життя повернулася радість. Ми ходили в кіно, на виставки, просто гуляли. Я знову почувала себе жінкою.
Але донька не зрозуміла. Олеся подзвонила мені одного ранку:
— Ми з Олегом їдемо до друзів. Залишимо Соломійку у тебе на вихідні, добре?
— Пробач, кохана, але я від’їжджаю на пару днів. Треба було попередити заздалегідь.
— Ти що, знову з цим своїм… Григорієм? — сипнула вона.
Я оніміла:
— Олесю, що за тон? Ти ж прекрасно знаєш, що я завжди поруч із Соломійкою. Але я не вічна нянька.
— Так ти вже взагалі забула про онуку! Ще недавно твердила, що особисте життя тобі не потрібне, а тепер швендяєш по концертах!
— Так, швендяю, — спокійно відповіла я. — Бо я живу. Бо я щаслива. І я думала, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняла онуку на якогось дядька! Краще займися собою, мам, у тебе дах з’їхав! Більше Соломійку не привезу, поки до тями не дійдеш!
Я сиділа й не вірила власним вухам. Усе життя віддала їй. Кинула все заради її благополуччя. Виховувала сама. Підтримувала. Допомагала з її диІ тепер, коли я нарешті знайшла трохи щастя для себе, воно раптом стало ніби недозволеним.
