**Заслужене щастя**
Марія прийшла з роботи, переодягнулася та випила чаю. Вечеря ще не терпить, встигне. Андрій прийде за години дві. Вона взяла книжку, прилягла на диван і щасливо витягнула ноги. Досить набігалася за день на підборах.
Марія працювала вчителькою початкових класів. Виглядала охайно, з акуратною стрижкою. Одягалася в строгі костюми та скромні сукні — так вимагав шкільний дрес-код. Щодня доводилося спілкуватися з батьками учнів. А вони різні: і з добробутом, і без. Вона навчилася не вирізнятися серед тих, що скромніші, і не губитися на тлі заможніших. За роки роботи в школі навчилася говорити чітко і спокійно, не піднімаючи голосу. Діти та їхні родини її поважали.
Пару сторінок — і очі Марії почали злипатися. Вона прикрила їх і, не помітивши як, дрібнула. Прокинулася від звуку книги, що впала на підлогу. Марія сіла, потерла очі, нахилилася підняти книжку — і в цей момент у двері подзвонили. У Андрія є ключ, та й зарано ще. Дзвінок повторився — несміливий, короткий.
Марія глянула у дзеркало в приміщенні, поправила збиту зачіску і відчинила двері.
На порозі стояв Богдан, друг і колега Андрія.
— Добрий вечір, Маріє.
— Добрий вечір, Богдане. Андрій ще з роботи не повернувся, — сказала вона.
— Знаю. Я… до тебе. — Богдан переступав з ноги на ногу.
— Заходь. — Марія відступила, пропускаючи його.
Він зняв пальто, повісив на гачок, шарф запхав у рукав. Потім скинув черевики. Марія спостерігала, роздумуючи, що могло його привесМарія дивилася йому вслід, потім обережно закрила двері, усміхнулася й прошепотіла: “Дякую, Боже, що ти захищаєш нашу родину.”
