Коли я нарешті знайшла особисте щастя, донька назвала мене божевільною й заборонила бачитися з онукою.
Все своє життя я віддала доньці, а потім — онуці. Та, здавалося, мої рідні забули, що й я маю право на власне щастя, не зважене лише на них. Вийшла заміж я ще зовсім юною — у двадцять один. Чоловік мій, Ярослав, був тихою, лагідною людиною, працьовитим до кісток. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — ніби гарний заробіток, перевезення вантажу до іншого краю.
Він так і не повернувся. Досі не знаю, що трапилося тоді. Просто одного дня мені подзвонили й сказали, що Ярослава більше немає. Я лишилася сама з двомарічною дитиною, у повній самотності. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити, як прогодувати дитину.
Хоч якась втіха — після Ярослава нам із донечкою дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. За фахом я вчителька, і спершу намагалася давати уроки вдома, але займатися з учнями, коли поруч бігає й плаче мала дитина, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на повноцінну роботу через маленьку Соломію. Як залишити двомарічну дитину саму на цілий день? Мати приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Соломію до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові заняття, давала приватні уроки.
На вихідних їздила до доньки. Кожний прощальний поцілунок розривав мені серце. Потім черга до садочка — хвилювалася, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донька була міцного здоров’я й рідко хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.
Я працювала на знос, щоб в ній були кращі кросівки, спідниця, блузка. Майже ніколи не обходилося одним місцем — завжди два, а то й три. Та коли Соломія закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула вільно. І в той же момент відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мусила хапатися за будь-який заробіток. Організм вже почав здавати, а з друзів у мене лишився лише кіт. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню мать цілий день — звісно, не входило в її плани. Я почувалася покинутою. Все змінилося з народженням моєї онучки Марійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Тарасика. Покупки, прибирання, збори до пологового — все лежало на мені. А потім, коли Соломія вийшла на роботу, я повністю взяла на себе турботу про малу. Але не скаржилася — навпаки, я знову почувалася потрібною.
Цього року Марійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Григорієм. Він теж гуляв із онукою. Розговорилися. Григорій рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дитину.
Коли я пізнала Григорія, ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Григорій нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього із запрошенням зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на свята, на виставки. Я знову відчула смак життя.
Та, на жаль, моя донька сприйняла це із неприязню. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мамо, ми зараз приїдемо з Марійкою, посидиш із нею на вихідних?
— Пробач, рідненька, але в мене вже плани. Нас немає в місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.
Соломія невдоволено хмикнула й відключилася. У понеділок ми з Григорієм повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Марійка помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно аж до п’ятниці, доки не задзвонив телефон:
— Нас запросили друзі, можна я залишу Марійку?
— Ми ж домовилися — попереджати заздалегідь. У мене вже все сплановано.
— Знову ти бігаєш із своїм Григорієм?! Він тобі зовсім розум затьмарив! — скрикнула вона.
— Соломіє, що ти несеш? — намагалася я заспокоїти її.
— Ти зовсім забула про Марійку! Казала ж раніше, що тобі не треба особистого щастя. А тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотілося б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Марійка як має тебе зрозуміти? Ти її проміняла на якогось чоловіка?!
— Що ти несеш?! Я як і раніше з нею більшу частину часу. Просто проба— Соломіє, забудь про мої слова, але дай і мені трохи щастя, — промовила я, і голос мій затремтів від сліз.
