Колись, у далекі минулі часи, я народила двійнят хлопчика Тарасика та дівчинку Соломійку. Мені було тоді 46, а в душах моїх родичів це викликало лише докори. “Як можна було дітей заводити в такому віці? Чим ти думала?” питали вони, і слова їхні дзвеніли у слухавці, як холодний вітер.
Що ж, тепер, коли минули роки, я можу сказати: ніколи не відчувала такого щастя, як тоді, коли вперше побачила їхні обличчя. Воно розливалося в грудях, як теплий мед, а сльози радості самі котилися по щоках.
Але жоден із моїх рідних ані матір, ані сестра Марія не прийшли на виписку. Навіть родичі чоловіка мого не зявилися. Всі через наш вік.
Були в моєму житті часи, коли я й думки не мала про дітей. Молода, безтурботна, гуляла по вечірках у Києві, сміялася, пила коктейлі. Що ще треба дівчині? Закохані погляди, музика, що бє в саму душу.
А потім зустріла Ярослава. Високий, з густою бородою, у окулярах справжній красень. Жартував так, що аж живіт болить. За ним, звичайно, ходили цілі зграї дівчат, але він обрав мене. І хоч це підняло мою гордість, та щастя виявилося крихким.
Жили ми в нього лише місяць, а потім одного дня дзвінок від сусідки: “Твої речі на сходах”. Виявилося, він змінив замки, поки я була в салоні. “Ми з різних світів”, сказав він, ніби я була не жінкою, а старим черевиком, який не підходить до гардеробу.
Після того я впала у жалість. Схудла на 15 кілограмів, волосся сипалося, носила хустки. Лікарі розводили руками жіноче здоровя підвело. Пробувала трави, настоянки, навіть операцію робила марно.
Тому кинула всі сили на роботу. Завжди любила малювати, то й стала майстринею манікюру. Клієнтки любили мене, гроші йшли, і незабаром я купила собі двокімнатну кватиру у Львові. Потім і машину взяла. А в 33 роки відкрила власний салон краси мрія збулася.
А через роки зустріла Михайла. Він зайшов якось розміняти сотню гривень, і о диво! серце знову забилося. Одружилися, почали мріяти про дітей. Та вік давався взнаки. Тому я пішла на відчайдушний крок штучне запліднення. І молилася, щоб Бог дав мені дитину.
Він почув. Я народила двійню, і пологи пройшли легко.
“Ти з глузду зїхала? Хто в такому віці дітей народжує?” гула у трубці матір.
“Господи, у мене вже онуки можуть бути, а ти вирішила ще й немовлят няньчити!” кричала сестра.
Ніхто не прийшов. Лише Михайло чекав біля пологового, і ми зробили кілька світлин на память.
Діткам уже місяць. А рідні й досі не бачили їх. Кажуть, що я “ганьбу на них навела”.
Невже ж гріх захотіти родини? Невже вік має бути перешкодою для щастя?
