На схилі років я маю трьох синів, які виявилися байдужими до мене…
Я народила п’ятеро дітей. Віддавала їм усю себе, не жаліючи сил і здоров’я, не зважаючи на власні бажання. Це було тридцять років тому, в маленькому селі під Києвом, де кожен день був боротьбою за їхнє щастя. Тепер мої сини і дочки розлетілися по світу, завели свої родини, а я залишилася одна, споглядаючи порожнечу, яку вони залишили за собою.
З доньками у мене зв’язок міцніший, ніж сталь. Вони приїжджають до мене, привозять гостинці, допомагають по господарству, заповнюють мій дім теплом і сміхом. Усі свята ми відзначаємо разом — вони знають, як сильно я сумую в самотності, як мене гнітить тиша. У мене великий дім, місця вистачає усім, і я завжди чекаю їх з розкритими обіймами. Але сини… Вони наче чужі. Наче я їм не мати, а випадкова тінь з минулого. Я розумію, в них свої дружини, діти, турботи. Але хіба можна так просто викреслити ту, що дала тобі життя?
Коли мій чоловік, Іван, зателефонував їм і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахнулися, як від настирливої мухи. Дім затоплювало дощем, вода капала прямо на підлогу, а ми з чоловіком віддали останні крихти пенсії чужим робітникам, щоб врятувати наше гніздо. Сини навіть не поцікавилися, як ми впоралися. Вони не дзвонять, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш хоча б слова, хоча б краплину поваги до старості, від них — могильна тиша.
Не думаю, що їхні дружини налаштовують їх проти нас. Здається, це їх власний вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від зайвого тягаря. Я придивлялася до невісток — усі троє начебто добрі, розумні жінки. Але сини вічно посилаються на роботу, на справи, на вічну зайнятість. А що, доньки не працюють? У них немає родин? Чому ж вони знаходять час, щоб приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми дружинами навіть внуків не покажуть, не дадуть порадіти їхнім дзвінким голосам?
Зараз нам з Іваном допомога потрібна як ніколи. Здоров’я руйнується, наче старий дім під вітром, а сини відвернулися, наче ми для них померли. Дочки з зятями возять нас у лікарні, платять за ліки з власної кишені, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопці, яких я ростила, годувала з ложки, вчила жити — вони залишили нас напризволяще.
Два роки тому середня донька, Оля, потрапила в жахливу аварію. Тепер вона прикута до інвалідного візка, і замість того щоб допомагати нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, минулого року поїхала до Канади за кращим життям — її можна зрозуміти, але вона далеко, і я залишилася без її підтримки. Вона пропонувала найняти доглядальницю, але я відмовилася, ледь не розплакавшись від образи. Я народила п’ятьох дітей, щоб на заході днів чужа жінка витирала мені сльози і варила суп? Це чи винагорода за всі мої жертви?
Одна з невісток, дружина молодшого сина, якось зазначила, що нам варто продати дім і переїхати до будинку для літніх людей. «Там вас нагодують, за вами доглянуть, і ніхто не буде в претензії», — сказала вона з холодною посмішкою, ніби йшлося про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке вимовити? Я ледь не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпомічні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто сил вже не тих, і здоров’я підводить кожного дня. Ми не вимагаємо багато — лише крупиці уваги, трохи тепла від тих, кого ростили з любов’ю.
В черговий раз я переконалася: ближче доньок нікого немає. Вони — моя опора, мої ангели, що не дають мені впасти в прірву самотності. А сини… Нехай Бог їх судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише порожнечу і байдужість. Невже я заслужила, щоб на схилі років мене забули ті, заради кого я жила?
